Розділ «12»

— У сумці є ножиці?

— Не знаю, Кларк. Не повіриш, але я рідко пакую все сам.

Ножиць не було. Я озирнулася — глядачі розсідались по місцях, щось бурмочучи та читаючи програмки. Якщо Вілл не зможе розслабитися й зосередитися на музиці, цей похід буде даремним. Я не могла подарувати собі ще одної катастрофи.

— Не рухайся, — попрохала я.

— Чому?..

Перш ніж він закінчив, я нахилилась назад, м’яко відгорнула комір від його шиї, торкнулась до нього зубами й схопила ними лейбу. Мені знадобилося кілька секунд, щоб відкусити її. Я заплющила очі, намагаючись ігнорувати запах чистого чоловічого тіла, відчуття його шкіри й неприйнятність того, що роблю. І нарешті відчула, мені це вдалося. Я підвела голову, розплющила очі. Тріумфуючи, я тримала лейбу в зубах.

— Є! — вигукнула я, дістаючи лейбу з рота й кидаючи її за сидіння.

Вілл вирячивсь на мене.

— Що?

Я озирнулась на глядачів, які раптово знайшли в своїх програмках щось надзвичайно захопливе. Тоді повернулась до Вілла.

— Ніби вони ніколи раніше не бачили дівчини, що покусує парубка за комірець.

Здавалось, я швидко змусила його замовкнути. Вілл кілька разів кліпнув, наче намагався похитати головою. А я помітила, що його шия в тому місці добряче розчервонілася.

Я поправила спідницю.

— У будь-якому разі, — сказала я, — ми маємо бути вдячні, що лейба була не на штанях.

Та перш ніж Вілл устиг відповісти, на сцену в смокінгах та вечірніх сукнях вийшов оркестр і глядачі зааплодували. Мимоволі я затріпотіла від хвилювання. Поклала руки на коліна й сіла прямо. Оркестранти стали пробувати звук, наструнчуватися. Залу виповнило звукове розмаїття — тривимірний найживіший звук, який я будь-коли чула. Волосся стало сторч, і захопило дух.

Вілл скоса подививсь на мене, а на його обличчі все ще були сліди веселощів. «Добре, — відбилося в нього на лиці, — ми будемо цим насолоджуватися».

Вийшов диригент, двічі постукав по пюпітру, й стало тихо. Я відчувала це заціпеніння — глядачі завмерли в сподіванні. Потім він опустив свою паличку, й чисте суголосся запанувало в залі. Я фізично відчувала музику, вона долинала не лише до моїх вух, вона текла крізь мене, навколо мене, змушувала вібрувати всі мої чуття. Тіло вкрилось сиротами, а долоні спітніли. Вілл нічого такого мені не розповідав. Я думала, мені буде нудно. А воно було найчудовніше з того, що я будь-коли чула.

Моя уява витворювала несподівані речі: коли там сиділа, я почала думати про те, про що не думала вже багато років, давні емоції наринули на мене, з’явилися нові думки та задумки, ніби саме сприйняття видозмінилося. Це було занадто, проте я не хотіла, щоб воно впинялося. Я хотіла сидіти там вічно. Я глянула на Вілла. Він був захоплений, він несподівано став розкутим. Я відвернулася — раптом стало чомусь страшно дивитися на нього. Я боялася, що він може відчути всю глибину своєї втрати, ступінь своїх жахіть. Життя Вілла Трейнора виходило далеко за межі мого. Хто я така, щоб казати йому, як він повинен хотіти прожити його?

Віллів друг залишив записку, в якій прохав прийти за лаштунки й зустрітися з ним після концерту, але Вілл не схотів. Я намагалась його переконати, однак з виразу обличчя зрозуміла, що це марно. Я не звинувачувала його. Згадала, як дивилися на нього колишні колеги по роботі — то була суміш жалю, відрази й навіть полегшення, що вони самі уникнули такого удару долі. Я припускала, що у Вілла було вже надто багато таких зустрічей.

Ми зачекали, доки зала спорожніє, а потім я викотила його. Далі ми спустилися ліфтом до автостоянки, і я завантажила Вілла в машину. Я була небагатослівною. У моїй голові все ще лунала музика, і я не бажала, щоб вона стихала. Я верталася до неї знову й знову. Мені здавалося, що Віллів товариш, граючи, повністю розчинився у своїй грі. Раніше я не розуміла, що музика може відкривати нас самих, може переносити нас у місця, про існування яких композитор навіть не здогадувавсь. Вона накладає свій відбиток навіть на повітря навколо вас, і ви наче забираєте із собою її залишки. На якийсь час, коли ми сиділи в залі, я зовсім забула, що зі мною Вілл.