Розділ «12»

— І шарф.

Моя рука автоматично звелась до шиї.

— Шарф? Чому?

— Бо негоже. Подивимося, що ти намагаєшся приховати за ним.

— Але я… тоді декольте надто велике.

— То й що? — Він знизав плечима. — Кларк, якщо ти збираєшся вдягнути сукню, то повинна впевнено її носити. Ти маєш психічно та фізично її заповнити.

— Тільки ти, Вілле Трейнор, можеш розказати жінці, як носити кляту сукню.

Проте шарф я таки зняла.

Натан пішов збирати Віллову сумку. Я ж міркувала, що ще додати про Віллову зверхність, та, коли повернулась, побачила, що він досі дивиться на мене.

— Маєш чудовий вигляд, Кларк, — спокійно проказав Вілл. — Справді чудовий.

За моїми спостереженнями пересічні люди — Камілла Трейнор, певно, називала їх «робітничим класом» — реагували на Вілла по-різному. Більшість витріщалась. Дехто міг чуйно посміхнутися, висловити співчуття або пошепки спитати мене, що сталося. Частенько в мене виникала спокуса відповісти: «Невдалий конфлікт із Таємною службою розвідки», — просто щоб побачити їхню реакцію, проте я цього так і не зробила.

Люди середнього класу вдавали, що не дивляться, але вони дивилися. Вони надто ввічливі, щоб відверто витріщатись, тому поводились інакше. Коли Вілл навертався їм на очі, вони свідомо на нього не дивились. Та коли він їх оминав, усі відразу ж оберталися в його бік, навіть якщо вони тієї миті з кимось розмовляли. Ясна річ, говорили вони не про нього, це було би грубо.

Зайшовши у фойє концертної зали, де групки розумних людей стояли з сумочками та програмками в одній руці, джином і тоніком у другій, я побачила подібну реакцію, коливання якої супроводжувало нас аж до партеру. Не знаю, чи помітив Вілл. Гадаю, інколи єдиний спосіб зарадитися з цим — удавати, що цього не бачиш.

Ми сіли — були ми тільки вдвох у центрі перед кріслами в залі. Праворуч від нас сидів іще один чоловік в інвалідному візку, який весело гомонів з жіночками обабіч нього. Я дивилася на них, сподіваючись, що Вілл також їх помітить. Але він дивився вперед, опустивши голову в плечі, немов намагався стати невидимим.

«Це спрацює», — пролунав тихий голос у моїй голові.

— Тобі щось потрібно? — прошепотіла я.

— Ні, — похитав головою Вілл. Потім проковтнув слину й додав: — Насправді так. Щось тисне мені в шию.

Я нахилилася й провела пальцем навколо комірця — там була лейба. Я витягла її, сподіваючись відірвати, але це виявилось непросто.

— Нова сорочка. Тобі справді дуже незручно?

— Ні — я просто вирішив розважитись.