Розділ «9»

Наступного ранку я спустився рано, одразу після сніданку пішов до стайні, викликав Веллінґтона, і разом ми попрямували до кімнати для збруї.

Так, там знайшлося з півдесятка дамських сідел. Гадаю, я просто їх ніколи не помічав.

— Місіс Ешлі не вміє їздити верхи, — сказав я йому. — Їй треба лише, щоб було на чому сидіти й за що триматися.

— Краще посадити її на Соломона, — відповів старий кучер. — Леді він, може, і не возив, та точно не скине. Щодо інших коней, сер, я не впевнений.

На Соломоні Емброуз багато років їздив на полювання, та тепер кінь переважно проводив час на лугах, і лише зрідка Веллінґтон запрягав його в поїздки. Дамські сідла висіли в кімнаті для збруї на стіні, тож, щоб зняти їх, йому довелося викликати грума з короткою драбиною. Вибір сідла викликав цілу хвилю метушні та обговорень; одне було надто зношене, друге — надто вузьке для широкої спини Соломона, і хлопець отримав прочуханки, бо третє було вкрите павутиною. Я сміявся про себе, розуміючи, що ні Веллінґтон, ні хто-небудь інший не згадував про існування цих сідел останні чверть століття, і сказав Веллінґтонові: якщо гарно відшліфувати шкірою, сідло буде, як новеньке і місіс Ешлі вирішить, що його тільки вчора привезли з Лондона.

— О котрій годині хазяйка планує почати? — запитав він, і якусь мить я не зводив з нього очей, збитий з пантелику підібраними словами.

— Десь по обіді, — сказав я різко. — Можеш підвести Соломона до парадних дверей, я сам супроводжуватиму місіс Ешлі.

Потім я повернувся до будинку перевірити тижневі записи й розібратися з рахунками перед тим, як працівники прийдуть по платню. Хазяйка, аякже. То так вони її сприймали — Веллінґтон, Сікомб, і решта? Я розумів, що, з певного боку, для них це природно, та все ж, подумав, як поспішно чоловіки, особливо слуги, перетворюються на дурнів у присутності жінки. Те благоговіння в очах Сікомба, коли вчора ввечері він приніс чай, шанобливі манери, з якими він ставив перед нею тацю, а цього ранку за сніданком малий Джон, уявіть собі, чекав біля буфета і знімав кришки над моєю їжею, тому що «містер Сікомб», за його словами, «пішов нагору, в будуар, із тацею». А тепер ще й Веллінґтон, увесь такий схвильований, чистив та натирав старе дамське сідло, наказуючи через плече хлопчикові піти провідати Соломона. Я сидів над рахунками, щасливий від того факту, що мене взагалі не тривожить присутність жінки, яка спить під цим дахом уперше, відколи Емброуз відіслав мою няньку; і згадав, як вона поставилася до мене, коли я ледь не заснув, її слова: «Філіпе, йдіть спати», які могла б мені сказати нянька більш ніж двадцять років тому.

Опівдні прийшли слуги, а також люди, які працювали в стайнях, у лісах, у садах, і я заплатив їм; однак помітив, що Темліна, головного садівника, з ними не було. Я запитав, у чому річ, і мені повідомили, що він десь із «хазяйкою». Я вирішив нічого більше не розпитувати, і відпустив їх. Якісь інстинкти підказували мені, де можна знайти Темліна й мою кузину Рейчел. Я не помилився. Вони були в оранжереї, де ми вирощували камелії, олеандри, а також молоді деревця, які Емброуз привозив із собою після подорожей.

Я не був експертом у садівництві — це я лишив на Темліна — і тепер, завернувши за ріг оранжереї й підійшовши ближче, я почув, як вона розповідає про відгалуження й пагінці, про особливості північного клімату та про добрива для ґрунту, і Темлін слухає це все, тримаючи капелюха в руці, з тим самим виразом благоговіння, який я бачив на обличчі Сікомба й Веллінґтона. Запримітивши мене, вона усміхнулась і підвелася. Кузина Рейчел стояла на колінах на клапті мішковини, роздивляючись пагінець молодого дерева.

— Я гуляю з десятої тридцять, — сказала вона. — Я шукала вас, щоб спитати дозволу, але ніде не могла знайти, тому набралася сміливості й пішла до будиночка Темліна познайомитися, правда ж, Темліне?

— Авжеж, мем, — сказав Темлін, уп’явшись у неї овечим поглядом.

— Бачте, Філіпе, — продовжила вона, — я привезла із собою до Плімута — у карету я їх не взяла, тому вони скоро прибудуть із посильним — усі деревця й кущі, які ми зібрали, Емброуз і я, за останні два роки. У мене з собою є записи, в яких також указано, де він планував їх посадити, тому я вирішила, що зекономлю час, якщо обговорю список із Темліном, і поясню, що до чого. Бо коли прибуде посильний, мене тут може вже й не бути.

— Усе гаразд, — сказав я. — Ви з Темліном розумієтеся на цьому краще за мене. Прошу, продовжуйте.

— Ми закінчили, правда ж, Темліне? — сказала вона. — І подякуйте, будь ласка, місіс Темлін за ту чашку чаю, якою вона мене пригостила, я дуже сподіваюся, що до вечора їй полегшає, горло перестане боліти. Евкаліптова олія дуже допомагає, я їй її передам.

— Дякую, мем, — сказав Темлін (я вперше почув про ангіну в його дружини) і, дивлячись на мене, додав, із неочікуваною сором’язливістю: — Сьогодні вранці я дізнався таке, містере Філіпе, сер, чого ніколи не очікував дізнатися від леді. Я завжди був упевнений, що розуміюся на своїй справі, та місіс Ешлі знає про садівництво більше, ніж знаю, чи взагалі коли-небудь знатиму, я. Поруч із нею я почуваюся справжнісіньким неуком.

— Дурниці, Темліне, — сказала кузина Рейчел, — я знаюся лише на деревах і кущах. А от щодо фруктів — я й гадки не маю, як виростити персик, і пам’ятайте, ви ще не показали мені садка, обнесеного стіною. Ви обов’язково маєте зробити це завтра.

— Коли забажаєте, мем, — сказав Темлін.

Вона попрощалася з ним, і ми попрямували в бік будинку.