Розділ «9»

— Якщо ви гуляєте майже з десятої, — сказав я їй, — вам, певно, захочеться зараз відпочити. Я передам Веллінґтонові, щоб сьогодні взагалі не сідлали коня.

— Відпочити? — промовила вона. — Хто тут говорить про відпочинок? Я весь ранок чекала на кінну прогулянку. Гляньте, сонце. Як ви й казали, сьогодні прояснилося. Хто поведе коня, ви чи Веллінґтон?

— Я піду з вами. Та попереджаю, ви можете розповісти Темлінові щось нове про камелії, але зі мною й землеробством це не пройде.

— Я можу відрізнити овес від ячменю, — сказала вона. — Ви вражені?

— Ні на йоту, та в будь-якому разі, на нашій землі ви їх не побачите, весь овес та ячмінь уже зібрали.

Коли ми повернулися, виявилося, що Сікомб подав у їдальні холодний ланч із м’яса та салату, додавши ще й пирогів з пудингами, ніби ми збирались обідати. Моя кузина Рейчел поглянула на мене, така серйозна, а в очах блискотів той самий сміх.

— Ви чоловік молодий і все ще ростете, — сказала вона. — Їжте й будьте вдячні. Покладіть до кишені шматочок цього пирога, я попрошу його у вас, коли ми дістанемося західних пагорбів. А зараз піду нагору й перевдягнуся зручніше для прогулянки.

Принаймні, думав я собі, накинувшись на холодні закуски з неабияким апетитом, вона не чекає, що їй прислуговуватимуть, нічого такого. У ній відчувається певна свобода духу, яка, дякувати Богу, жінкам не властива. Мене дратувало лише те, як я поводжуся в її присутності — мені здавалось, уїдливо, — та вона ніби сприймала це нормально, ба більше — їй подобалося. Мій сарказм помилково сприйняли за товариськість.

Я майже закінчив свій ленч, коли до дверей підвели Соломона. Міцну стару конячку вперше в житті так причепурили. Навіть копита відполірували, чого з моїм Циганом ніколи не траплялося. Біля його задніх ніг стрибало двоє молодих псів. Дон спокійно за ними спостерігав; для нього жваві деньки давно скінчилися, як і для його старого приятеля Соломона.

Я пішов повідомити Сікомба, що ми виїжджатимемо після четвертої, та коли повернувся, моя кузина Рейчел уже спустилася, і їй саме допомагали злізти на Соломона. Веллінґтон тримав стремено. Вона одягла іншу траурну сукню, з дещо більшим вирізом, а замість капелюха її волосся вкривала чорна мереживна шаль. Вона сиділа профілем до мене, говорила з Веллінґтоном, і мені чомусь згадались учорашні слова про те, як Емброуз дражнив її, як він сказав, що від неї пахне старим Римом. Гадаю, в той момент я зрозумів, що він мав на увазі. Здавалося, вона зійшла з римської монети, обличчя чітке, та все ж, маленьке; а ця мереживна шаль на волоссі нагадувала мені про жінок, яких я бачив у Флоренції в соборі, на колінах, або тих, які ховалися у дверних отворах мовчазних будинків. Коли вона сіла на Соломона, важко було сказати, що це та сама маленька жінка, яка щойно стояла на землі. Жінка, яку я вважав нічим не примітною, окрім хіба її рук, жвавих очей та сміху, що дзюрчав у голосі при нагоді, здавалася зовсім іншою тепер, коли височіла наді мною. Вона була така віддалена, така несхожа, і така… італійка.

Вона почула мої кроки й повернулась; і все раптово зникло, її віддаленість, її нетутешність, усе, що невимушено випромінювало її обличчя. Тепер вона була такою, як раніше.

— Готові? — запитав я. — Чи боїтеся впасти?

— Я довіряю вам та Соломону, — відповіла вона.

— Що ж, чудово. Рушаймо. Веллінґтоне, ми повернемося десь за дві години.

Я вхопив вуздечку, і ми вирушили в подорож бартонськими землями.

Учорашній вітер подався на північ, прихопивши з собою дощ, тож опівдні вийшло сонце, і небо було чисте.

Солонувате прозоре повітря надавало прогулянці родзинки, і було чути, як об скелі, що облямовують бухту, розбиваються хвилі. Восени в нас часто бувають такі дні. Незалежно від пори року, вони завжди приносять із собою свіжість, натяк на холодні часи, що чекають попереду, та при цьому нагадують про вчорашнє літо.

Мандрівка в нас видалася незвична. Спочатку ми відвідали Бартон, і мені ледве вдалося відкараскатися від запрошення Біллі Роу та його дружини завітати до їхнього будиночка поласувати пирогами з вершками; насправді лише пообіцявши зробити це в неділю, я зміг провести Соломона та мою кузину Рейчел повз хлів та купу гною до воріт і вийти на стерню західних пагорбів.

Бартонські землі розташовані на півострові, маякові поля — на його дальньому кінці, а з обох сторін — море. Як я їй і казав, пшеницю всю зібрали, і старого Соломона можна було вести як завгодно, на стерні він шкоди не наробить. До того ж більша частка бартонських земель — це пасовища, тому, щоб краще їх обдивитися, ми трималися ближче до моря, і нарешті дісталися до самого маяка. Поглянувши назад, вона могла побачити весь маєток, із заходу обмежений великою ділянкою піщаної бухти, а за п’ять кілометрів на схід — гирлом річки. Бартонська ферма і сам будинок — особняк, як завжди називав його Сікомб — лежали, мов на блюдці, та дерева, які посадили Емброуз та мій дядько Філіп, уже розрослися й почасти давали йому сховок, а з півночі лісом звивалася нова алея, здіймаючись на пагорб — туди, де сходилися чотири дороги.

Згадуючи її слова минулого вечора, я спробував перевірити кузину Рейчел на знання бартонських земель, але причепитися було ні до чого — усі назви вона пам’ятала. Пам’ять не підвела її, коли вона називала різні пляжі, миси й інші ферми в маєтку; вона знала, як звуть орендаторів, знала, які в них сім’ї, знала, що небога Сікомба живе в рибальському будинку на пляжі, а в його брата є млин. Вона не кидалася розповідати все й одразу, скоріше я, згораючи від цікавості, змушував її ділитися знаннями, і коли вона називала місця, говорила про людей, це здавалося мені таким очевидним, а втім, неймовірно дивним.