Розділ «9»

Я ледве дочекався, коли закінчиться обід і ми залишимося знову вдвох, адже це наближало мене до мети. Ми сиділи разом біля каміна в бібліотеці, вона дістала якусь вишивку і взялася над нею працювати. Я спостерігав за тими маленькими спритними руками й дивувався їм.

— Розкажіть мені, що вас так непокоїть, — сказала вона після короткої мовчанки. — Не заперечуйте, я одразу ж розпізнаю, якщо ви скажете неправду. Емброуз любив повторювати, що в мене тваринний інстинкт розпізнавати в людях тривогу, і я відчуваю, що цього вечора вас щось непокоїть. Точніше, це почалося ще з обіду. Я ж нічим вас не образила, сподіваюся?

Ну от, момент настав. Принаймні вона розчистила мені шлях.

— Ви нічим мене не образили, — відповів я, — та ваше випадкове зауваження дещо мене спантеличило. Чи можете розповісти, що Нік Кендал написав вам у листі, який надіслав до Плімута?

— Звісно, — сказала вона. — Він подякував за мій лист, розповів, що ви обоє вже знаєте про смерть Емброуза, що синьйор Рейнальді написав йому, надіславши також копії свідоцтва про смерть та інші документи, і що ви запросили мене сюди на короткочасний візит, доки я не обміркую подальших планів. Він навіть запропонував відвідати Пелін, після того, як я полишу вас, що з його боку було дуже люб’язно.

— Оце і все, що він написав?

— Лист був короткий.

— І він нічого не розповів про те, що мене якийсь час не було в країні?

— Ні.

— Розумію.

Мене почало кидати в жар, а вона й далі сиділа така спокійна, незворушна, за своєю вишивкою.

І тоді я сказав:

— Мій хрещений батько казав правду про те, що він, разом зі слугами, дізнався про смерть Емброуза завдяки синьйорові Рейнальді. Але не я. Бачте, я дізнався про це у Флоренції, на віллі, від ваших слуг.

Вона підвела голову й поглянула на мене; і цього разу в її очах не було ані сліз, ані прихованого сміху; вона вдивлялася пильно, уважно, і мені здалося, що в її очах одночасно читалися співчуття й докір.