Розділ «9»

— Про що ж, по-вашому, ми з Емброузом розмовляли? — спитала вона нарешті, поки ми спускалися з маякового пагорба до східних полів. — Його дім був його пристрастю і зрештою став моєю. Хіба ви не хотіли б від своєї дружини такого самого?

— Не маючи дружини, мені важко сказати, — відповів я, — та можу припустити, що, проживши все своє життя на континенті, ви могли мати зовсім інші інтереси.

— Так і було, — сказала вона, — доки я не зустріла Емброуза.

— Та садів це не стосується, я так розумію.

— Садів це не стосується, — погодилася вона, — хоч із них усе й почалося, як він вам, певно, розповідав. Мій сад на віллі дуже милий, та саме це, — вона на мить спинилася, осадивши Соломона, і я став, тримаючи його за вуздечку, — та саме це я завжди мріяла побачити. Це зовсім інше.

Якийсь час вона мовчала, дивлячись униз на бухту.

— На віллі, — продовжила вона, — в юності, уперше одружившись — я кажу не про Емброуза, — я була не дуже щаслива, тож розважала себе, постійно змінюючи там сади: пересаджувала більшість рослин і терасувала стіни. Я шукала порад, тож занурилась у книжки, і результати виявилися більш ніж приємними; принаймні мені так здавалось і так мені казали. Цікаво, що б ви про них подумали.

Я поглянув на неї. Вона дивилась у бік моря й не могла помітити, що я за нею стежу. Що вона мала на увазі? Хіба мій хрещений батько не написав їй, що я відвідував віллу?

Раптом мене охопило погане передчуття: я згадав, якою спокійною вона була вчора, коли минуло перше хвилювання від зустрічі, як легко вела розмову. Обміркувавши все за сніданком, я списав це на її товариськість та на власне отупіння від бренді. Тепер мені здалося дивним, що минулого вечора вона не обмовилася й словом про мою поїздку до Флоренції, і ще дивнішим, що вона нічого не запитала про те, як саме я дізнався про смерть Емброуза. Невже мій хрещений батько оминув цю тему і вирішив, що краще мені обговорити все з нею наодинці? Я подумки проклинав його за старечу необачність, за боягузтво, хоч при цьому розумів — справжнім боягузом був я сам. Минулого вечора треба було все їй розповісти, коли в мені грало бренді; а тепер, тепер усе було вже не так просто. Вона здивується, чому я не казав нічого раніше. Зараз якраз відповідний момент. Зараз саме час сказати: «Я бачив сади на вашій віллі Санґаллетті, хіба ви не знали?» Та вона лагідно окликнула Соломона, і він пішов далі.

— Ми можемо пройти повз млин і піднятися лісом з іншого боку? — спитала вона.

Нагоду було втрачено, ми рушили додому. Доки ми підіймалися лісом, вона час від часу робила коментарі стосовно дерев, чи пагорбів, чи ще чогось; та для мене приємна прогулянка скінчилася, так чи інакше, я мусив розповісти їй про свою мандрівку до Флоренції. Якби я нічого не сказав, вона б усе одно дізналася про це від Сікомба або від мого хрещеного батька, коли пішла б у неділю на обід. Чим ближче був дім, тим менше мені хотілося говорити.

— Я вас замучила, — сказала вона. — Сиджу собі на Соломоні, мов королева, а ви весь час на ногах, наче пілігрим. Пробачте мені, Філіпе. Мені дуже-дуже сподобалося. Ви навіть уявити не можете, яка я щаслива.

— Ні, я не втомився. Я… я радий, що вам так сподобалася прогулянка.

Я не міг дивитися їй в очі, такі щирі, такі зацікавлені.

Веллінґтон чекав удома, щоб допомогти їй спішитися. Вона пішла нагору відпочити перед тим, як перевдягнутися до обіду, а я сидів у бібліотеці, нахмурившись, із люлькою в зубах, розмірковуючи, як же, в дідька, розповісти їй про Флоренцію. Якби мій хрещений батько написав їй про це у своєму листі, заводити тему зараз мала б вона, а я міг би розслабитись і чекати, що вона скаже. Та оскільки все було не так, наступний крок мав зробити я. Якби вона виявилася такою, як я очікував, ніщо б із цього не мало значення. Чому, заради всього святого, вона мусила бути такою, вщент зруйнувавши мої плани?

Я помив руки, перевдягнув куртку й поклав до кишені два останні листи, які написав мені Емброуз, утім коли зайшов до їдальні, очікуючи зустріти її там, кімната виявилася порожньою. Сікомб, який тієї миті проходив через вестибюль, сказав мені, що «мадам» подалася до бібліотеки.

Тепер, уже не сидячи на Соломоні, не височіючи наді мною, без шалі, розгладивши волосся, вона здавалася ще меншою, ніж раніше, і ще беззахиснішою. Обличчя її у світлі свічок було ще блідішим, а траурна сукня — чорнішою.

— Ви не проти, якщо я тут трохи посиджу? — запитала вона. — У вітальні вдень дуже мило, та зараз, під вечір, коли штори запнуті, коли горять свічки, у цій кімнаті найзатишніше. До того ж саме тут ви з Емброузом завжди засиджувалися разом.

Це був мій шанс. Сказати: «Аякже. У вас на віллі нічого подібного немає». Я мовчав, і до кімнати зайшли собаки, чим трохи зняли напругу. Після обіду, казав я собі, після обіду саме час. І ні портвейну, ні бренді я не питиму.

За обідом Сікомб посадив її по праву руку від мене, і вони з Джоном прислуговували нам. Вона захоплювалася підсвічниками та вазою з трояндами, обмінювалася фразами із Сікомбом, коли він підносив страви, й увесь цей час мене аж сіпало від думки, що він скаже: «Це сталося, мадам…» або ж: «Те трапилося, коли містер Філіп був у Флоренції».