Розділ «XIV»

Вже перед самою рідною хатою Сулима повернувся до особистих думок. Тож уже десять років, як не був дома. Чи ще живуть його батьки та рідня? А хто то вийде напроти нього перший? Мама чи тато? А чи пізнають його?

З такими думками під'їхав під самі ворота. Заметіль трохи стихла, а по багатьох хатах ще світилося. Люди готувалися до свят. Пекли, варили, порядкували. Те саме робили і в хаті Сулиминих батьків.

Зліз із коня й гукнув до хати. Загавкали домашні собаки а їм “на поміч прийшли” сусідські. До їздця приступати ближче боялися. А він чекав та дивився пильно на чорні двері, що переривали білу загату з соломи навколо хати. Нарешті скрипнули двері і на порозі стала чиясь згорблена постать.

— Хто там? — спитав з порога.

— Слава Ісусу Христу! — відповів Іван і чекав, чи пізнають його голос. Постать стояла непорушно. Видно щось собі пригадувала. Якраз у тому часі показалася в сінях друга, худіша постать і кликнула з порога:

— Слава на віки! То ти, Івасю?

— Та я. Впустіть, бо замерзну і собаки мене заїдять на вулиці!

— Боже, а я не пізнала, — з жалем вимовила ці слова згорблена постать на порозі. — Сину, ходи ближче. Параню, побіжи і відчини ворота. Коня до стайні, а самого Івана проси у хату.

За хвилину Сулима стояв у ясній світлиці й вітався з старенькою матір'ю... та Паранею.

— А ти Параню, що тут робиш? Ти ще заміж не вийшла? — якось з острахом і дивною надією запитав отаман.

— Матері твоїй помагаю. Вони ж самі лишилися. Браття й сестри живуть далеко, а мені, як сусідці, то близько. Треба ж добрі діла творити! — сміючись, весело сказала Параня.

— А тато? Може вже сплять?

— Ой, сплять, сплять і не пробудяться більше, — відповіла мати. — Вже п'яте Різдво сплять.

— Хай з Богом спочивають, — промовив отаман і відмовив побожно молитву: “Із святими упокой, Христе, душу слуги Твого, де немає болю, ні журби, ні зітхання, а життя безконечне!”

Стало тихо в хаті. По добрій хвилині сказала старенька мати до Парані:

— Доню, готуй Івасеві щось поїсти. Він же з дороги.

— Дякую тобі дуже, Параню, що ти так помагаєш моїй матері, але певне і в себе вдома маєш роботу? Я вже сам собі послужу. Може якраз тобі дома треба що на свята приладити. Ти тут робиш, а тобі хто поробить?

— Ні, Івасику, — це мати промовляла до Сулими, — вона мешкає зі мною. Відколи тата нема, то Параня стала мені як рідна дочка. Опікується мною, як рідною ненькою, і вже від яких двох років у мене днює і ночує.

— То як то? Ти, Параню, ще заміж не вийшла?