Розділ «XIV»

— Ні, Івасю, ще не вийшла.

— А то чому?

— Я на тебе чекаю... — соромливо промовила дівчина.

— А ти звідки знала, що я повернусь? Чи ж ви не знали, що я на турецькій каторзі був; мало там на віки не залишився...

— Я чула, але моє серце говорило, що я тебе ще побачу...

— Параню, але я вже постарівся, сороківка стукає, де тобі за такого йти? Навіщо ти чекала? Та ж і ти вже немолода? Тридцятка минула, правда?

— Так, Івасю, але я вже давно тобі своє життя присвятила і на тебе через те чекала. Моя любов до тебе випробувана тепер. То не мрія підлітків, що захочуть, то побираються, а захочуть, то побиваються...

— Ану ж я може жонатий із якою туркинею? — з радості жартував Сулима.

— Ти все любиш жартувати, але я по очах бачу, що ти приїхав до мене і по мене! — сказала твердо дівчина.

По тих словах Іван пригорнув до своїх козацьких грудей свою вимріяну суджену. Лише тепер Параня стала плакати з радості і щастя.

— Бачиш, Івасю, щира молитва ніколи не завадить.

По вечері ще довго говорили всі троє. А Іван обіцяв на сам Свят-вечір показати дарунок від Папи Павла V.

Другого дня зранку Іван із Паранею пішли до церкви. Тут правилася Служба Божа з Вечірнею. Дяк співав на шостий голос прокімен: “І волхви Тобі приведе вірою поклонившися Тобі: із ними ж помилуй нас!” А потім по читаннях знову: “Волхви наставив єси на поклонения Твоє, із ними ж Тебе величаєм: Життєдавче, слава Тобі!..”

По відправі вступили обидвоє до священика. Отець Єпіфаній прийняв їх дуже чемно, а Сулима розказав короткими словами про свою неволю й визволення, не приховуючи і прихильності до Папи. Параня в душі трохи боялася за Івася, бо гадала, що священик почне зараз перестерігати перед зв'язками з Римським Папою.

Але виявилося щось цілком протилежне. Отець Єпіфаній похвалив почин отамана і сказав:

— Коби то всі козаки мали такий здоровий глузд, то ми не були б вічно невільниками поляків, москалів та греків...

— То ви теж, отче, за злукою з Римом?

— Пане-отамане, правду сказати, за злуку з Римом — то всі українці, тільки перепони до цього приходять не так від наших деяких зарозумілих провідників, як радше від польської загонистості й московської політики.

— Я то розумію. Бо поляки раді б нас бачити римо-католиками, але не самостійними, а поряд з тим і поляками. Або як вони кажуть, схизматиками. А ніколи в світі, щоб ми були собою, щоб ми були православними католиками.

— Ми ще хотіли одну справу обговорити з вами, отче...