Розділ «23. Помста в Чикаго»

Тегур прокинувся від спраги. Зазвичай у печері стояло цеберко з джерельною водою. Колись саме його обов’язком було стежити, щоб воно було повним. Нині цебра на звичному місці не було. Юнак спробував знайти його, аби спуститися до джерела, бо спрага ставала дедалі нестерпнішою.

Зазирнувши до одного з численних закапелків, він таки надибав якесь старе відерце і вже хотів повертатися, коли раптом почув… спів пташок, який, здавалося, йшов зі стіни. Оглянувши її, Тегур помітив тріщину, з якої стирчав короткий дерев’яний важіль. Юнак натиснув на нього, і кам’яна брила відсунулася, відкривши лаз у грот, про існування якого він не підозрював.

Недовго вагаючись, Тегур таки проліз туди. У гроті теж була подоба вікна, з якої й долинав пташиний спів. Під вікном вивищувався обтесаний прямокутний камінь. Усі ознаки свідчили, що це — жертовний вівтар. У чотирьох його кінцях були закріплені кільця з новісінькими пеньковими мотузками — прив’язувати жертву. З обох боків вівтаря Тегур побачив продовбані рівчачки-кровостоки, які закінчувалися заглибленнями для збору жертовної крові. Одразу згадалося, як у дитинстві його самого готували до принесення у жертву. Отже, шаманові для використання піал знадобиться кров. Юнакові це виразно не подобалося. Все було ідеально чистим, отже, вівтар ще не використовували за його страшним призначенням — не мав учитель звички прибирати після себе.

Зачинивши грот, Тегур вже збирався йти по воду, але випадково глянув на лук — на ньому порвалася тятива. Нова. Сплетена з виварених жил бугая, вона розірвалася там, де була прикріплена до верхнього кінця лука. Без жодних слідів протирання. У тому місці, де тятиви не рвуться — зазвичай це трапляється посередині. Сумніву не лишилося — шаман, перед тим як піти, спробував позбавити його зброї. Стало зрозуміло, хто призначений стати першою жертвою на вівтарі у кривавому ритуалі з піалами. Добре бодай те, що вчитель не мав змоги непомітно зламати його стріли.

Юнак дістав з наплічника запасну тятиву, натягнув її, порахував стріли й визирнув назовні. Сонце вже хилилося до небокраю, отже, він проспав щонайменше півдня. Шаман скоро має повернутися. До спраги додалося відчуття голоду. Він нашвидкуруч оглянув печеру. Крім двох однакових золотих піал знайшов сувій пергаменту, схований у майже непомітній ніші над столом. Мова напису була невідомою, однак схематичний малюнок промовисто свідчив, що хлопець тримає у руках опис послідовності ритуалу. На пергаменті зображувався жертовник із розіпнутим на ньому чоловіком. У шести місцях над тілом жертви зависав ніж, показуючи черговість завдання ударів. Дві чаші, дуже подібні до піал, розташовувалися у заглибленнях на кінцях кровостоків. Ліва піала курилася димом, а права горіла вогнем, що опадав до низу.

Тегур вкинув сувій з обома піалами до наплічника і вибрався з печери. Він втамував спрагу кількома пригоршнями води зі струмка, а коли підвів очі — просто перед собою, на протилежному березі, побачив учителя.

— Куди це ти зібрався? — шаман кивнув на наплічник.

Юнак одним рухом зірвав з плеча лук і цим видав, що йому відомі чаклунові наміри. Вкласти стрілу вже не встиг. Між руками шамана виникла якась чорнота. За мить до юнака вже стрімко летіла куляста чорна хмарка. У його голові немов спалахнув смолоскип. Підступила нудота, ноги підкосилися, Тегур поточився, знепритомнів і впав головою у воду.

Коли Гордій підходив до Покровської церкви, де цього дня стався вибух, йому зателефонував капітан. Вечоріло, проте співробітники оперативних служб ще працювали у храмі та побіля нього. Натовп городян, які справляли витрішки на місці теракту, вже потроху розходився. Телеоператори згорнули свою апаратуру, нав’язливі репортери залишили у спокої міліційних начальників та священиків.

— Як Ви, напевно, вже знаєте, пане Гордію, — без передмов і навіть привітання почав капітан, — наші проблеми не вичерпалися Дніпропетровським прецедентом.

— Вже маєте версію нового вибуху? — характерник вийшов із говіркого натовпу, щоб ліпше чути співрозмовника.

— Це не телефонна розмова. Пропоную зустрітися. Наскільки мені відомо, ви також у Запоріжжі.

— Ви, як завше, добре поінформовані, капітане. За півгодини у ресторані «Запорізька Січ» на Хортиці, — Гордій попрямував до машини.

На зустріч характерники запізнилися — Мечислав, який був за кермом джипу, не врахував заторів у годину пік. Капітан вже чекав на них у дерев’яній альтанці ресторану.

— У цьому теракті загинула черниця, є кілька поранених, — сказав офіцер, щойно вони привіталися.

— Гадаєте, Юрію, це також справа «політологів»? — Іван сів до столу.

— Гірше, панове!

— ?! — здивовано звели брови характерники.

— Вибух, за офіційною версією, скоїли паламарі цієї ж церкви!