Розділ «19. Спорожніла набережна»

Невс прокинувся у цілковитій темряві. Зазвичай у його похідному шатрі біля входу тлів каганець, та мабуть згас, а служник Тегур проґавив. Слід буде ще до повернення у Моксель розірвати його кіньми, — остаточно відганяючи сон, вирішив каган.

Нарешті він таки каган! Ця думка водночас радувала та гнітила Невса. Відтепер він перший з-поміж васалів старого богдихана Орди, володар Моксельського каганату. З іншого боку, він — єдиний син імператора величної і квітучої Росі, законний спадкоємець трону наймогутнішої держави на Велесі — мусить принижено запобігати ласки дикуна-богдихана! За дружину йому доводиться мати норовливу богдиханову небогу Сую, а за підданців — племена, що живуть по болотяних лісах та досі приносять людські жертви! Усе через підступи київських царедворців! Утім, тепер він має змогу відновити справедливість — Орда піде війною на Рось, — лежачи у пітьмі шатра, розмірковував каган.

Невс з’явився на світ на берегах Дніпра. Від народження він був принцом-цесаревичем — спадкоємцем престолу держави Рось, сином її імператора Дана П’ятого. Дитинство принца минуло за мурами батьківського палацу, у столиці Імперії — Києві. Юного наступника трону оточували найкращі вихователі та вчителі — готували до тяжкої місії правителя. Та у віці дванадцяти років з ним почало коїтися щось лихе. Звична підліткова задерикуватість переросла у злість, а природне прагнення до суперництва — у бажання будь-що довести свою зверхність. У ньому почали розвиватися підступність та інтриганство, а ще — маніакальна жорстокість. Жоден знахар не міг нічого вдіяти з цими рисами юнака, вони лише посилювалися. Зрештою, на зібраній таємно Державній раді ухвалили просити імператора відіслати Невса у довічне вигнання. Складність полягала в тому, що він був єдиним нащадком імператора, і коли б не посів трону, право успадкування вищої влади перейшло б до молодшого брата Дана — принца Щека. Імператор, прагнучи залишити на престолі свого сина, довго зволікав із остаточною ухвалою. Та коли Невс зґвалтував і вбив одну з юних служниць палацу, мусив заарештувати його та відправити на острів Грому у Хвалинському морі, природний південно-східний кордон Імперії росів. Там колишній цісаревич мав довіку перебувати під наглядом жерців храму Тура. Та Невса врятувала мати, імператриця Малхала. Не бажаючи миритися з тим, що її син не зійде на трон, вона таємно звернулася до Зурунда — вождя войовничого й дикого племені Ємля, яке мешкало на північному кордоні у лісах та болотах. Той погодився виконати прохання імператриці. Він спорядив потужний загін, який відбив опального принца у нечисленного конвою, що зовсім не сподівався нападу на безпечних шляхах Імперії. Відтоді Невс жив серед ємлів. Імператриця у такий спосіб забезпечила йому сховок, сподіваючись згодом повернути синові київську корону. Не судилося. Незабаром Малхала померла, потому помер імператор Дан. На трон зійшов Щек. Про зниклого принца в Імперії забули.

Зурунд дедалі більше довіряв здібному та беручкому Невсові. Незабаром той став улюбленим вояком вождя. Це дуже не подобалося п’ятьом Зурундовим синам — і вони вирішили позбутися чужинця. Змовники влаштували засідку біля броду через струмок, яким мав пройти зі своїм загоном Невс. Проте юний служник Невса Тегур випадково підслухав, як брати домовлялися про замах і попередив господаря. Невс переправився вище за течією. Вже до ранку вождь та вся його ближня й дальня рідня чоловічої статі по частинах опинилися у тому струмку, який мав стати могилою для самого опального принца. Він проголосив вождем себе. Ємлі мусили скорилися, бо новий вожак спирався на збройну силу численних та відданих йому молодих вояків, які сподівалися, що зі знищенням клану Зурунда отримуватимуть більше військової здобичі. Відтоді служник Тегур користувався довірою Невса, повсякчас, однак, зазнаючи стусанів та принижень — аби знав своє місце.

У Дніпропетровську знову буяла весна — пора, коли на міських набережних концентрація гарних дівчат стає найбільшою в Україні. Капітан, виблискуючи новісінькими лакованими черевиками, розгонисто крокував Фестивальною набережною. У руках тримав букет — на побачення квапився. На ділове побачення, про яке терміново домовився дві години тому. Колишня прокурорша мала чекати на добре знайомій їм обом найдовшій парковій лаві.

Ще позавчора на набережній вирувало життя. Безтурботно розважалася молодь, яка наприкінці квітня вирізняється особливою жвавістю. Сьогодні ж тут було незвично порожньо. Поміж нечисленних гуртів студентів не було матусь із дітьми, кудись поділися скейтбордисти та пенсіонери-доміношники. Навіть «собачатники», які зазвичай вигулювали тут своїх чотирилапих друзів — і ті позникали. Проте собаки на набережній таки траплялися — доладні німецькі вівчарки, що їх тримали на повідках патрульні міліціонери.

Саме міліціонер, який зупинив його вимогою показати документи і відволік офіцера від невеселої задуми. Побачивши капітанове службове посвідчення, патрульний мовчки козирнув, самим лише поглядом вибачившись, що потурбував. Мовляв: «самі розумієте, що вчора у місті трапилося». «Розумію», — кивнув головою у відповідь капітан і попростував далі.

— Здоров, Юрко, — несподівано почув він за спиною — у повновидій жінці в крислатому солом’яному капелюсі та затемнених окулярах, яку щойно проминув, капітан не впізнав екс-прокурорші. Упродовж часу, що вони не бачилися, пенсіонерка стала помітно огряднішою. — Сідай, давай сюди цей віник, — зблиснувши камінцями у старомодних золотих каблучках, вона обома руками вхопила чималий оберемок білих та ніжно-бузкових тюльпанів. — Хороший смак маєш, — пом’якшила посмішкою зневажливий відгук про квіти. — Дякую.

— Добридень, — привітався капітан.

— Геть ти за мене, стареньку, забув, — весь у клопотах, весь у справах! Не вибачайся — сама бачу, що Службі нині непереливки.

— Так, клопотів раптово побільшало… — зітхнув капітан, вмощуючись на лаві.

— Усякого я за своєї роботи надивилася, — не дала йому продовжити прокурорша, — але щоб чотири вибухи у центрі міста[41] за один ранок!..

— Розумієте, Маргарито Архипівно, — одразу перейшов він до справи, — є у вчорашніх терактах кілька знакових обставин. По-перше, в одній київській газеті саме вчора вийшла стаття такого собі Славіка Вагінського про загрозу тероризму з боку українських націоналістів. Ніби у воду дивився.

— Ну, Вагінський свою одіозність громадить ще з середини дев’яностих. Гадаєш, Юрію, що він наперед міг щось знати?

— Ну, такий збіг — саме у день терактів свою статейку тицьнув. А ще, уявіть, до крамниці неподалік трамвайної зупинки, де стався один з вибухів, напередодні приходила міліція і цікавилася, чи обладнано той заклад камерами спостереження. Мені про це знайома продавчиня у фейсбуці написала.

— І спецзагони міліції та бронетехніка у місті з’явилися ще позавчора — за добу до вибухів. Я сама бачила! Гадаєш, хтось у владі міг знати про теракти заздалегідь?

— Факти свідчать, що так. Принаймні, «хтось» міг припускати таку можливість і влаштувати витік інформації для Вагінського.

— А також підготуватися до можливого безладу. У такому разі, Юрію, ваша контора мала першою бути в курсі справи!

— Мала, але не була. Принаймні, наскільки це знаю я. Втім, є одне міркування.