Розділ «5. Теософи колишніми не бувають»

Макака — вісімнадцятирічний прищавий «бос» у зграї малолітніх безпритульних, які отираються біля базару Озерка — себе не тямив від люті. Як ці кретини — Ден із Гусиком — могли так попалитися?! Він сьогодні мав віддати той портфель дядькові, який пообіцяв за нього аж шість соток баксів, а ті дебіли!.. Макака приплентався до метро «Вокзальна», де на першу годину йому призначив зустріч той фраєр, що замовив портфеля. Можна було б і не ходити, але замовник не сказав як його розшукати. А раптом ті «шістки» малолітні таки викрутяться, де тоді цього дивакуватого дядька шукати? Шість соток не щодня обламуються.

А дядько таки виглядав диваком: років під п’ятдесят, худорлявий, близько двох метрів заввишки, сивувате волосся забране у тонкий хвіст. Помітно сутулиться і носить довге чорне пончо. Макака уздрів свого замовника здалеку. Той притулився до стіни підземного переходу в обумовленому позавчора місці. Хлопець підійшов ззаду і смикнув брудною рукою за краєчок пончо. Чолов’яга озирнуся, але побачивши, що Макака прийшов із порожніми руками, відліпився від стіни й мовчки посунув до виходу з переходу.

— Ми злямзили для вас портфель, злямзили, — похапцем заговорив злодюжка, — Ден рвонув його з рук того жирного лоха. Тоді вони з Гусиком мали сховати портфель, а уночі віддати мені, але пацанів прямо на сховку злапали якісь круті чуваки. Мені оце Гусик дзвонив, казав, що їх тримають на кораблі посеред Дніпра. За день-другий вони спробують втекти — і заодно прихоплять те, що Вам потрібно.

— За день-другий, кажеш? — чоловік холодно зиркнув на Макаку. Під тим поглядом хлопчина весь зіщулився, по шкірі продер мороз від страху, — Гаразд, ходімо до мене — дам тобі чогось попоїсти.

— Та я не голодний…

— Пішли, сказано.

Макака безвільно рушив за довготелесим, зауваживши, що той трохи накульгує.

Василь Остапенко — єдиний і пізній син своїх батьків — народився сорок вісім років тому у Кривому Розі. Його тато працював на заводі «Криворіжсталь». Тож помер, не доживши до пенсії, адже виплавка металу дуже шкодить здоров’ю сталеварів. Василева мати пережила тата лише на рік, і тринадцятилітнім підліток опинився у дитбудинку. Там його прокляттям став високий зріст. У чотирнадцять він був заввишки метр вісімдесят п’ять і продовжував рости. Це викликало жорстокі кпини та знущання однолітків, а подекуди — й дошкульні жарти дорослих. Та саме зріст дав йому шанс на особистий успіх — «путівку у життя», як висловлювалися радянські пропагандисти. На уроці фізкультури Васю помітив тренер юнацької баскетбольної секції при тій самій «Криворіжсталі». Тренер потрапив до інтернату випадково — на територію закладу забіг у гонитві за дворовою кішкою його лютий і дурний, але все одно улюблений фокстер’єр. Згодом тренер жартував, що баскетболістом хлопець став завдяки тій облізлій кішці.

У спорті Вася досяг чималих успіхів, але його товариші по команді все одно з погордою поглядали на хлопчину — він же був «дєтдомовським». Сирота замикався у собі дедалі більше, почуваючись людиною лише на гральному майданчику. Саме баскетбол допоміг йому вступити на факультет журналістики Дніпропетровського університету — студентській збірній був конче потрібен півзахисник, і ректор наказав зарахувати обдарованого спортсмена поза конкурсом.

Певний час усе складалося добре, але на третьому курсі Василь травмував ногу, порвавши зв’язку, і після не дуже вдалої операції зі спортом довелося попрощатися. Журналістика парубка цікавила мало, тож університет він ледь-ледь закінчив. Втім, незважаючи на посередній диплом і обмежені здібності, його спрямували на пристойно оплачувану роботу до багатотиражної газети секретного ракетного заводу «Південмаш»[9]. Цього місця інші студенти дружно сахалися, прагнучи потрапити до престижних видань, на телебачення чи бодай на радіо.

Друзів Василь не мав, а колеги з редакції та сусіди у заводському гуртожитку оминали його через непривітність та відлюдькуватість. Самотність та відсутність життєвих зацікавлень зробили його життя безрадісним та одноманітним. Нездара-журналіст вже й до чарки почав на самоті зазирати. Одного сірого листопадового дня у черзі за пляшкою до нього причепився нетверезий дідок, якому не вистачало на випивку, і попросив узяти в нього за п’ять рублів потріпану дореволюційну брошуру — життєпис Олени Блаватської. На заводі саме видали платню та премію на честь свята Великої Жовтневої соціалістичної революції, і Василь, неочікувано для себе, виручив дідугана, придбавши книжку. За чотири рублі.

Одразу після вихідних, маючись похмільною нудьгою на роботі, він намацав брошуру в кишені пальта та знічев’я почав читати. Виявилося, що засновниця вчення про теософію народилася у Катеринославі. Василя чомусь зацікавила ця непересічна жінка. Він навіть сходив до занедбаного будинку на Ленінградській, 11[10], щоб поглянути, де вона народилася. У заводській бібліотеці відшукав усі книжки та журнали, що містили згадки або статті про Блаватську. Навіть зробив матеріал про неї, яким потай аж запишався, але редактор відмовився поставити його у газету. Мовляв, у пролетарській багатотиражці не місце розповідям про усіляких «авантюристок окультивних». Василь уперше за час роботи в газеті спробував наполягати, але шеф нагадав, що їхнє підприємство — режимне, і тут слід особливо пильнувати ідеологічну цноту. Отож нехай репортер викине з голови ту Блаватську. Та він навпаки дедалі глибше вгрузав у її життя та містичне вчення.

Скоро йому стало замало фондів заводської книгозбірні, і чоловік записався до міської бібліотеки. Тепер після роботи він годинами просиджував там. Одного зимового вечора на бібліотечних сходах Василь випадково зіштовхнувся з акуратним чоловіком і розсипав стос книжок, які ніс із собою. Чоловік, повсякчас вибачаючись, допоміг їх зібрати, а прочитавши назви на обкладинках радісно зазначив, що й сам дуже цікавиться теософією. Говорив незнайомець з акцентом, назвався інженером з Риги Андреасом Томіньшем. Балакучий, усміхнений латвієць сказав, що приїхав у тривале відрядження до забороненого для відвідування іноземцями Дніпропетровська на будівництво якогось секретного об’єкта. Так почалося їхнє знайомство.

Андреас усіляко підтримував інтерес Василя до теософії, натякав, що той і сам має езотеричні здібності. Поволі у журналіста розвинулося відчуття значущості — коли не величі — своєї особи, яку навколишні не цінують через власну заздрісну ницість.

За кілька тижнів Андреас почав ніби ненароком ставити Василеві питання про його роботу. Нічого особливого: про що пише газета, чи бувають на заводі відомі партійні начальники, на яких машинах їздить керівництво. Василь безтурботно відповідав. Цікавість латвійця не згасала. Під час майже кожної зустрічі він, серед іншого, запитував, чи буває журналіст у заводоуправлінні, які зарплати у робітників, де вони проводять свої відпустки та вихідні… Василь так само охоче задовольняв цей інтерес, але коли Андреас попросив намалювати схему внутрішньозаводських залізничних колій та позначити цехи, які вони з’єднують, репортер відмовився. У відповідь почув, що вже наданої ним інформації цілком достатньо, щоб років на десять запроторити його до Сибіру за розголошення державної таємниці. Для переконливості шпигун дав Василеві прослухати з мікромагнітофона його ж розповіді із вичерпними характеристиками заводського начальства. Натомість за подальшу співпрацю пообіцяв добре платити — 400 рублів щомісяця — дві його зарплатні. Журналіст погодився, не вагаючись навіть для годиться.

Тоді саме повіяло вітром політичних змін — СРСР доживав останні місяці. Усе ще вважаючись «молодим спеціалістом», Василь устиг отримати від заводу службову квартиру — однокімнатну «хрущівку» на першому поверсі, неподалік від метро, що тоді саме починали будувати. Квартирне «диво» мало просте пояснення — генеральний директор заводу балотувався у депутати на перших альтернативних виборах, і, як міг, завойовував популярність серед простолюду.

Місяців за п’ять до проголошення України незалежною, Андреас несподівано зник — просто не прийшов на обумовлену зустріч. Це помітно похитнуло фінансовий стан журналіста, вже звиклого до небідного життя. Того ж року штат редакції скоротили. Звісно, першим кандидатом на звільнення став Василь, перед ним на повен зріст постала перспектива злиднів. Однак десь у той самий час у Дніпропетровську виникло теософське товариство. До нього, крім кількох екзальтованих жіночок та підстаркуватих шукачів сенсу буття, увійшов і один «човниковий» торговець на ім’я Петро Булига. Спочатку він заробляв перепродажем у Польщі прасок, насосів, радіоприймачів та інших побутових електротоварів. Збивши капіталець, зумів увійти у бізнес, що полягав у постачанні металобрухту на трубопрокатний завод. Булига запропонував запровадити посаду секретаря у їхньому товаристві і пообіцяв її оплачувати. Секретарем обрали Василя. Так колишній журналіст перекваліфікувався на теософа на зарплатні — професійного, себто.

За кілька років спонсор товариства ще більше розбагатів і відійшов від активної участі в роботі товариства, одначе фінансувати його продовжував — тепер це було престижно, створювало імідж мецената. Так Василь собі і жив, отираючись побіля Булиги. Він трохи подолав свою відлюдькуватість, навчився приязно всміхатися, а головне — перечитав усі російськомовні твори Блаватської та її послідовників і зробився справжнім фахівцем-теософом. Живучи у цьому своєму світі, він і не помітив, як минуло більше півтора десятка років.

На той час Булига зовсім запанів. Придбав апартаменти на Балеарських островах. До Дніпропетровська навідувався вкрай рідко, але кошти на утримання теософського товариства передавав справно, з непритаманною українським скоробагатькам пунктуальністю. Зазвичай їх привозив директор автомобільного салону, який належав Булизі у Дніпропетровську.