Розділ «6. Триголос»

Андреас, який тепер називався Томасом, нагадав Василеві про такого собі співробітника заводського конструкторського бюро Івана Погребняка. Тоді, шукаючи шляхів зближення із молодим інженером, шпигун вийшов на його родича — біолога Гордія Погребняка, випускника Київського університету, який працював в одному з дослідницьких інститутів. Та аналітики ЦРУ рекомендували припинити спроби контактів з Іваном. Адже той був геть нечутливий до психологічних маніпуляцій, а завдяки гострому розумові міг здогадатися, ким насправді є Андреас. Ризик, на думку аналітиків, був невиправданим.

«Підданець шведської корони» не сказав Василеві, що тоді він, про всяк випадок, вирішив ближче придивитися і до біолога Гордія. На перший погляд, його наукова діяльність не становила великого інтересу. Вчений досліджував зміни у біоценозі[13], що їх спричинило будівництво каскаду гребель на Дніпрі. Він багато їздив придніпровськими селами, бував у заповідниках, лісництвах та на гідроелектростанціях. Остання обставина могла тоді стати шпигунові у пригоді. Також Андреас дізнався, що крім досліджень природи Дніпра, Гордій цікавиться такою «антинауковою темою» як інформаційні властивості рідин. Однак шпигуна нагально евакуювали через загрозу викриття — ЦРУ проґавило «крота» у своїх лавах, який продав КДБ списки американських агентів в СРСР.

Та й у ці подробиці Андреас Василя не втаємничив. Проте розповів йому, що із сорокових років у ЦРУ давно існує відділ паранормальних явищ, куди його нині запроторили просиджувати штани до пенсії. Років зо п’ять тому в поле зору цього відділу потрапив пан Гордій Погребняк, нині заможний підприємець та меценат. Виявилося, що його «антинаукові» зацікавленості інформаційними властивостями рідин із розвитком комп’ютерних технологій перетворилися на окремий напрямок досліджень. Напівфантастична гіпотеза Гордія Погребняка щодо здатності рідин накопичувати інформацію, сформульована ним багато років тому, знайшла своє, хоча й часткове, підтвердження у роботах сучасних американських дослідників, які мали змогу використовувати надсучасні прилади, реагенти та піддослідний матеріал. Справжнього прориву у використанні рідин задля створення керованих організмів вдалося досягти майже випадково — коли один темпераментний вчений зопалу просто вилаявся над колбою з рідиною. Дослід одразу вдався. Вчений почав застосовувати цю лайку, яку він ще хлопчиком почув від дідуся — емігранта з Чернівців — у кожному досліді. Результати були неодмінно позитивними. Дослідник гадав, що це просто лайка на ідиші. Пізніше з’ясувалося: незрозумілий набір слів являє собою зовсім не лайку, а стародавнє кабалістичне заклинання. Та й мова, якою воно звучить — зовсім не ідиш. Звісно, що експериментатор ні з ким не поділився набором слів у заклинанні. Звали нащадка емігрантів із Буковини Арсеном Фількевичем.

Щойно стало відомо, що в науці знаходять застосування елементи стародавніх езотеричних практик, діяльністю вчених зацікавився паранормальний відділ ЦРУ. Треба ж якось виправдати бюджетні асигнування на утримання цього відстійника для колишніх агентів передпенсійного віку, бо представники опозиції у Конгресі почали наполягати на скороченні цих видатків.

Кілька років і кілька десятків мільйонів доларів пішло на експерименти. Зрештою з’явилися певні позитивні результати — щурі, яким ввели біоінформаційну речовину, оброблену заклинаннями, виконували найпростіші команди. Так вперше було створено керованих комп’ютером істот. Фількевич наполягав на початку експериментів на людях, але це потребувало додаткових асигнувань, а спеціальна комісія Конгресу не погоджувалася на це — ініціаторам проекту не вистачило лобістського впливу, і гроші пішли на створення більш традиційної зброї. Ім’я Фількевича ЦРУ засекретило, однак сам він несподівано зник. Разом зі зразками біоінформаційної речовини, а головне — із формулою заклинання. Члени родини вченого, яких намагалися розпитувати агенти, не спромоглися достеменно згадати, як саме лаявся їхній пріснопам’ятний і дорогий дідусь.

На слід Фількевича вдалося напасти лише за кілька років, та й то завдяки його безглуздій і дивній смерті. Виявилося, що він не залишав території США, а перебрався з Лос-Анджелеса до Нью-Джерсі й підпільно продовжував свої дослідження. Десь на Брайтоні він знайшов собі асистента — емігранта з Росії на ім’я Тед Россман, той називав себе знавцем Кабали.

Агенти ЦРУ віднайшли Арсена Фількевича у токсикологічному відділенні лікарні на Манхетені, куди його доправив реанімобіль із Нью-Джерсі. Дослідника вкусила чорна мамба. Перед тим, як впасти у кому та сконати від отрути, він попросив медиків зателефонувати до місцевого відділення ЦРУ і повідомити, що помирає у їхній лікарні. З його слів, переданих через лікарів, агенти довідалися — змією керував Тед Россман. Але асистент-убивця встиг добре заховатися. Вивчивши пам’ять комп’ютера покійного Фількевича, агенти припустили, що незадовго до смерті він готувався відвідати Дніпропетровськ — вивчав його сайти та спілкувався на міських інтернет-форумах. З уривчастих записів дослідника можна було припустити, що місцевість довкола Дніпропетровська являє собою «місце сили» і є особливо сприятливою для різноманітних езотеричних практик. А ще Фількевича дуже цікавили генетичні особливості корінного населення Подніпров’я. Ось тут Томас-Андреас і розповів керівництву, що ідея створення керованих біологічних об’єктів виникла у Фількевича завдяки давній напіваматорській статті Гордія Погребняка, який досі мешкає у Дніпропетровську. Він припустив, що зниклого асистента також слід шукати саме там. Припущення блискуче підтвердилося ще більше року тому. Хоча Тед Россман і повернув собі попередні ім’я та прізвище, та й прилетів до Дніпра з Москви як російський громадянин Фьодар Россомахін, агентам ЦРУ вдалося його ідентифікувати. Кабаліст, попри всю конспірацію, зробив одну — але фатальну — помилку. Для прибуття у Дніпропетровськ він скористався чартерним літаком, який оплатив його новий покровитель — російський олігарх Владімір Шахсуваров. Але саме пасажирів чартерів українські спецслужби «випасають» у першу чергу. Тож незабаром американці (за помірний неформальний гонорар) отримали координати місцеперебування асистента-вбивці.

Новий російський покровитель Теда — колишній полковник КДБ — прагнув отримати спосіб подовження життя та створити армію безвідмовних біороботів. Тож узявся фінансувати подальші дослідження. Джерела у Кремлі повідомляли, що сам російський самодержець особисто доручив олігархові фінансувати працю Россмана-Россомахіна.

Аби передчасно не сполохати дослідника, ЦРУ вирішило наглядати за ним здалеку, вивчаючи його зв’язки, а головне — результати досліджень. Спостереження виявилися немарними. З’ясувалося, що Россман досяг нових результатів. Він отримав біоінформаційну речовину другого покоління, придатну для перетворення на біороботів не лише тварин, а й людей. Експерименти не одразу виявилися вдалими, бо мозок людини, наділеної високоорганізованою свідомістю та свободою волі, здатен чинити опір зовнішнім впливам. Інколи він так активно опирається, що людина гине. Лише знайшовши спосіб долати цей опір за допомогою синтетичного наркотика, Тед-Транихиїл отримав перші дієздатні зразки. Його піддослідними були міські безпритульні. Саме їхній спинний мозок та кров слугували основою для радикального здешевлення виробництва біоінформаційної речовини. Людські організми, наділені певними генетичними властивостями, притаманними саме жителям Подніпров’я, являли собою своєрідні біологічні реактори, де потрібна речовина вироблялася сама по собі — бери, скільки заманеться. Виникла потенційна можливість поставити виробництво біороботів на потік.

Яхта «Спас» підходила до Хортиці поночі. Крізь шлюз Дніпрогесу судно увійшло в протоку попід правим берегом Дніпра і, проминувши весь острів, кинуло якір з його південно-західного боку. Першими на берег висадилися Іван та Гордій. Олега, Мстислава та Мечислава шлюпка доправила на острів за другим заходом. Стояла прохолодна глупа ніч. Її тишу розрізало набридливе дзижчання комарів, поодинокі крики нічних птахів та віддалений шум дискотеки десь у Запоріжжі. Коли всі учасники нічної експедиції нарешті зібралися разом, Іван повів їх углиб острова, освітлюючи ліхтариком ледь помітну стежину. Одразу за ним ішов Гордій, далі Мечислав, Олег і останнім — Мстислав. Стежина, кружляючи у верболозах, забирала угору. Поміж кущами почали з’являтися трав’янисті галявини, далі акації, а потім дуби.

Ось ліхтарик освітив дві стрункі акації, між якими вмостився великий кущ квітучої шипшини. Його щось ніби підсвічувало знизу рівним, ледь помітним сяйвом. Звернувши зі стежини, Іван підійшов до куща, дістав з наплічника, поданого Мечиславом, загорнуту у домоткану полотнину невелику дощечку, поклав її під кущем і проспівав просту й коротку мелодію. Олег відчув, як десь у голові сіпнувся давно затихлий Порадник, але одразу знову зачаївся. Усі нічні звуки враз ніби віддалилися, ледве долинаючи сюди.

Невеликий загін рушив… крізь кущ. Він виявися примарним. За мить вони вже стояли на галявині, зусібіч оточеній високими деревами. Спочатку Олегові здалося, що він опинився на березі чарівного озера. У місячному світлі ледь помітний вітерець котив хвилі по сріблясто-сизій траві. Стало відчутно тепліше.

— Ковила, — пояснив Іван Олегові. — Ця галявина перебуває в іншому часовому вимірі, тому сюди можна потрапити лише у супроводі характерника. Он там, ліворуч, — мета нашого походу.

Олег простежив за променем ліхтарика і побачив величезне дерево, що височіло у найвіддаленішому кінці галявини. Вони рушили самим її краєм — щоб не топтати диво-трави. Такого велетенського дуба Олегові ніколи не доводилося бачити. У тріщинах його старезної кори можна було сховати долоню, а обхопити стовбур не спромоглися б, мабуть, і п’ятеро чоловіків. У густій кроні прокричав пугач, почулося кілька ударів важких крил — і знову запала тиша.

Мечислав дістав із рюкзака скручену в щільний сувій мотузяну драбинку, розгорнув її і перекинув через нижню гілляку на висоті десь метрів восьми. Взявши у зуби ліхтарик, він вправно поліз угору. Олег зі Мстиславом тримали нижні кінці драбини, Іван підсвічував синові ліхтарем, а Гордій назирав за шипшиновим кущем — єдиним входом на ковилову галявину. Характерники поміж собою звали її святилищем Прадуба. Діставшись гілки, парубок підтягнувся і зник у кроні.

Хвилин із п’ятнадцять угорі було чути лише обережне шарудіння, а тоді з дерева на мотузці спустився шкіряний мішок. Поки Мстислав обережно відв’язував його, повернувся і Мечислав. З мішка Іван дістав загорнуту у промаслений папір невелику кобзу. Навіть у світлі ліхтарів було видно — вона дуже й дуже стара.

Іван торкнув одну зі струн і над галявиною пролунав високий і чистий звук. Вітерець одразу вщух — ковила завмерла непорушно. Знову в Олеговій голові занепокоєно ворухнувся Порадник.

— Це перша Кобза, яку було послано до нашого світу, — пояснив Гордій Олегові. — Іван торік привіз її з Індії, де інструмент зберігали в храмі на честь бога Вішну, але на світ вона з’явилася тут, на Хортиці. Коли десять тисяч років тому звідси відступив льодовик, на острові, утвореному з тих давніх гранітних порід, що й Дніпрові пороги, відкрився прохід до простору, де живуть прадавні боги.

— Або духи, — додав Іван. — Допоки острів не заселили люди, духи виходили тут до нашого світу, влаштовували над порогами свої бенкети та посиденьки. Тоді у цих місцях ще панували люті морози. Та люди вже почали оселятися тут, ліси Хортиці наповнилися різною звіриною, а води довкола неї кишіли рибою. Духи й люди співіснували не завжди мирно, але якось уживалися. Клімат у Придніпров’ї пом’якшувався, і дедалі більше охочих прагнули оселитися у цих місцях. Між племенами точилися запеклі й криваві сутички. У них почали з’являтися свої боги-покровителі, які не втручалися у конфлікти, а допомагали у полюванні, рибальстві, пізніше — у землеробстві. Виникали ритуали поклоніння та жертвоприношення духам-богам. Свої духи також були у всіх дев’яти дніпровських порогів, островів, священних дібров, гаїв, озер та річок. Одне з племен обрало собі за покровителя духа, якого вони називали Триголосом. Його таємні святилища містилися на Хортиці та в одній із печер Кам’яної могили[14].