Розділ «20. «Срєбролюбіє» і «священноначаліє»»

Каган підвівся з ведмежої шкури, що правила йому за постіль, накинув бурку і вийшов назовні. Табір розташувався під пагорбом, на якому здіймалося його велике біле шатро. У передсвітанковій осінній імлі темніли розкидані по степу намети, поміж ними подекуди тліли кострища. Невс озирнувся й побачив, що нукери[43] застигли на поштивій відстані зі списами та шаблями напоготові. Пильнують, не сплять. А де ж Тегур? На поклик служник не відгукнувся. Наказав шукати. Спочатку потай, лише силами ближніх нукерів, — не знайшли. Підняли на ноги весь табір — також ні сліду. Кінь та речі Тегура були на місці. Ніби нічого коштовного не зникло. Втім, ніде не було золотої старовинної піали кагана, у якій служник щоранку подавав йому кобиляче молоко. Отже, вкрав і втік! Але чому лише піалу, чому не узяв інших коштовностей та коня? Лише оту, помережену дивними візерунками та незрозумілими написами, важку старовинну піалу — одну з коштовностей із посагу Суї? Чому дременув саме зараз, коли Невс нарешті отримав ординський ярлик на каганат і його могутність зросла удесятеро? Служити володареві Невсові Першому тепер мріятимуть сотні таких, як той нещасний Тегур! Невже здогадався, що Невс шукає приводу, аби жорстоко стратити його? Нічого, скоро причини втечі з’ясуються, адже сховатися у степу ніде. Щойно сонце прожене туман — спіймають і розірвуть-таки кіньми. Втеча і крадіжка! Кращої підстави годі й шукати — ні в кого не повернеться язик звинуватити кагана у несправедливості, навіть у Суї.

Наразі ж він має інший клопіт, — розмірковуючи так, Невс повернувся до шатра, — тепер слід швидко йти до столиці каганату Мокселі. І на Лобному місці, що під Відьминим пагорбом, показати усьому люду золотий ярлик та братися до влади над його, богдиханом даними, підданцями.

Тегура, одначе, не знайшли. Надіслані на пошуки роз’їзди до полудня повернулися ні з чим — втікач немов у воду впав. Невс наказав згортати табір — квапився до Мокселі. Отримавши ярлик, він налаштувався запровадити нові податки, і мав намір зібрати їх ще до першого снігу.

Тегур був єдиним, кого Невс залишив у живих, коли вісім років тому спалив маленьке селище на березі Ладоги. Тоді майбутній каган командував загоном зарізяк-ємлів. Вождь Зурунд саме тоді почав відвойовувати життєвий простір у слабкіших племен.

У сплюндрованому Невсом селищі Тегура злапали останнім. Він був припнутий мотузкою у добре замаскованій землянці під пагорбом, на якому ріс священний гай винищеного роду. Невс мало не наказав зарубати і його, але передумав — був здивований незвичною поведінкою та зовнішністю малого, якому, як згодом з’ясувалося, було лише сім років. Гордовитої постави, зі спокійним поглядом великих синіх очей під буйною копицею солом’яного волосся, з прямим тонким носом — хлопчина був майже цілковитою протилежністю своїх кирпатих та опецькуватих одноплемінників. Та виявилося, що з Тегуром у них немає нічого спільного. На запитання, хто він — хлопець розповів, що його викрали торік, під час нападу на купецьку валку його батька. Валка прямувала аж із далекої Аланиїди — країни під Кавказькими горами — до Новогорода. Майже рік його тримали у полоні в очікуванні свята Сонцевороту, коли його мали принести в жертву у священному гаю. Всі, хто чув ту першу розмову Невса з Тегуром, зауважили — хлопчик розмовляв із командиром загону як рівня, і геть не був схожий на перелякане дитя. Примітивна місцева мова, яку Тегур вивчив у полоні, в його вустах набувала несподіваної милозвучності. Невс із подивом збагнув, що вперше відтоді, як опинився у цих диких місцях, зустрічає цивілізовану людину. Він лишив Тегура при собі служником і довго не мав підстав нарікати на нього. Якось Тегур навіть урятував йому життя.

Коли хлопець подорослішав — стало помітно, що йому дедалі обтяжливіше лишатися служкою. Невс ним дратувався, бо виявилося, що юнак має доволі талантів. Здавалося, Тегур не мав часу, щоб добре оволодіти зброєю, але якимось дивом він став кращим лучником у війську та увійшов до першого десятка бійців на шаблях. За вправністю у верховій їзді Тегур випереджав найкращих кіннотників, хоча йому було заборонено брати участь в офіційних змаганнях. Він добре володів письмом — навчився цього у подарованого колись Невсові вченого раба, який також походив з Аланиїди Кавказької. І це — у неповні шістнадцять років. До всього, ще й дівчата з найбагатших родин каганату почали задивлятися на юнака.

Та особливо дратувало Невса те, що у порівнянні з Тегуром вкрай невигідно виглядали його сини: старший — двадцятирічний Онд — був товстим незграбою. А молодший Курум, на додачу до вад старшого, вирізнявся ще й просто-таки хворобливими лінощами. Мабуть, діти пішли у свою матір — першу дружину Невса, доньку шамана. З нею його майже силоміць одружив Зурунд, щойно опальний принц потрапив до племені ємля. Коли Невс сам став вождем — заслав її до віддаленого селища на Біле озеро, тестя отруїв, а собі взяв за дружину племінницю богдихана Сую. Та боги не посилали їм дітей. Суя була пристрасною у любощах та вродливою скороминущою красою степовички, але не вагітніла. Невс хребтом відчував, що через це на нього косо поглядають підданці, але вдіяти нічого не міг. Відіслати племінницю сюзеренові і тим завдати йому кревної образи він не ризикував. Тим паче, що й численні наложниці не народжували від нього останніми роками. У народі подейкували, що його прокляв перед смертю отруєний тесть-шаман.

А ще Невс помітив, що Суя почала зупиняти погляд своїх чорних розкосих очей на стрункому стані Тегура.

На своїй акуратній просторій кухні екс-прокурорша частувала капітана трав’яним чаєм, житнім печивом та оповіддю про її спілкування з нещодавно призначеною ключницею Кирилівської обителі, матушкою Лукерією. Колишня ворожка швидко отримала «духовне» підвищення, обійнявши посаду монастирського завгоспа. Вона виявилася беручким менеджером — інвентаризувала усе майно, кошти на банківських рахунках та боржників духовної установи. Ігуменя не могла нею нахвалитися, навіть митрополитові розповіла про «розкаяну грішницю» Лукерію, яка тепер «подвізаєтса» на ниві богоугодного господарювання.

— Маргарито Архипівно! — капітан не витримав тривалої розповіді про кар’єрні успіхи Людмили. — А як щодо Людмилиних контактів із Бланком та Россманом?

— От нетерплячий! Міг би й трохи потерпіти бабських балачок. Гаразд, слухай: свого часу монастир отримав собі діляночку земельки на березі озера — митрополита тоді саме депутатом обрали. Офіційно та ділянка призначалася для будівництва монастирського притулку для інвалідів, але її швидко перепродали і звели там торговельно-розважальний центр. Єпархія та монастир мають з нього свій зиск через підставних осіб. Я зберегла усі докази незаконності та умисності цієї оборудки.

— Не думаю, що ці докази сьогодні можуть когось зацікавити. Максимум, на що вони придатні — для написання чергової викривальної статті на якомусь маловідомому сайті. Однієї з сотень.

— Може й так, — легко погодилася прокурорша. — Але! Цю оборудку монастир та єпархія прокрутили без відома свого «священноначалія».

— Не поділилися з керівництвом?

— І до цього дня не діляться чималими прибутками! А за таке «срєбролюбіє» «священноначаліє» по клобуку не погладить. Може і хлібної посади позбавити. А враховуючи, що Людмила — колишня ворожка…

— До речі, «священноначалію» можна натякнути, що не така вже й колишня.

— Правильно міркуєш. От саме це я Людмилі й пояснила.

— І?..

— Вона зізналася, що таки виходив на неї Йосип Бланк. Так само, як і на тебе — скайпом. Зловтішно розповів, що Транихиїла — Теда Россмана — нишком, без розголосу злапало американське правосуддя за давньою підозрою у «вбивстві першого ступеня» якогось Фількевича. Той був дослідником-біологом. На свободу Россман вже не вийде. Шахсуваров, отримавши у США політичний притулок, тепер налагоджує там свій побут та зв’язки для нового бізнесу.