Розділ «9. Підступи «світового тероризму»»

Олег був удома. Він бавився з сестричкою у кімнаті, а мама, розпитавши про справи, якими він нібито займався на фірмі, поралася на кухні — квапилася почастувати сина домашніми стравами. Перед тим, як відпустити його до рідних, Гордій дав Олегові щойно придбаний новий телефон із так само новим номером. Характерник попередив, що надвечір за ним заїде Мстислав та відвезе до яхти, яка чекатиме на якорі вже у Канівському водосховищі.

Мама не розпитувала, куди поділася його «Хонда», чому з ним відтепер не можна буде зідзвонитися по мобільному телефону, чому він навіть не переночує удома. Олег був їй за це дуже вдячний. Лише з того, як вона поглянула на сина, коли той віддав їй чималу суму грошей — Гордій просто примусив узяти нібито його заробіток на фірмі — хлопець зрозумів, що мама дуже хвилюється за нього і не надто вірить у розповіді про успішну торгівлю «Трамалайфом».

День минув швидко. Поночі Олег був уже на «Спасі», який ішов попід правим берегом мілкого і широкого Канівського моря до Трахтемирова. Налетів сильний бічний вітер. Яхту почало кидати на високих хвилях. Негода посилювалася, тож капітан відвів судно на глибину і наказав лягати у дрейф — за таких погодних обставин годі було сподіватися безпечно причалити, тим паче поночі. Вечерю подали у кают-компанії. Головною стравою були дві фаршировані щуки, яких на блешню впіймав сам капітан яхти.

Олег уперше від дня знайомства з Іваном та Гордієм бачив, що вони дозволили собі випити по чарці горілки. На запітнілу пляшку із оковитою ласо поглядав Ден, якому після детального розслідування інциденту зі вкраденим телефоном кока дозволили знову харчуватися за спільним столом. Гусика ж вирішили тримати замкненим у каюті.

Востаннє той телефон вмикали, аби, за інструкціями Макаки, подати короткий сигнал на підході до Кременчука. Перед тим, як Олег поїхав від річкового вокзалу до матері, Іван наказав йому та усім членам команди вичистити електронну пам’ять своїх телефонів, а самі апарати — здати Мстиславові. На літній терасі прибережної кав’ярні старший характерник замовив сніданок на трьох — Гордія, Мстислава та себе — і попросив персонал закладу не турбувати їх. Щойно офіціантка принесла замовлене та вийшла, Мстислав розклав телефони у діжки-вазони з високими туями, які слугували зеленою огорожею тераси. Швидко завершивши сніданок, характерники залишили кав’ярню. Яхта одразу ж віддала швартові.

Здивовані офіціантки спостерігали, як на обставлену туями терасу увійшов якийсь довготелесий дивно вдягнений чоловік. Біля вуха він постійно тримав слухавку, кидаючи у неї роздратовано-здивовані репліки. Зрештою пішов. Та не минуло й десяти хвилин, як він повернувся у супроводі добре вдягненого дядька із ноутбуком у руках. Вони сіли на терасі, замовили каву. Заінтригована офіціантка нишком підглянула за дивними відвідувачами. Побачене змусило дівчину тихцем гукнути охоронця — клієнт, який прийшов другим, трохи почаклував над комп’ютером, а тоді підвівся й почав виймати з-під туй мобільні телефони — дорогущі-і-і! А один саме такий, про який вона мріяла — тонісінький із сенсорним екраном, як у подруги, що віднедавна зустрічається з одним підстаркуватим хабарником з мерії…

Не встиг Томас визбирати й половини апаратів, як на терасі з’явився суворий охоронець і заявив — нехай добродії не беруть того, чого не клали під деревця. Усі Василеві спроби переконати його, нібито телефони належать їхнім друзям, які так пожартували — гра є така, квест[21] називається, — наражалися лише на іронічну посмішку молодика. Мовляв, коли панове таки спробують привласнити чуже майно, можна й міліцію викликати. У Кременчуці, між іншим, усі одне одного знають, тож нехай нечисті на руку громадяни з трьох разів угадають: на чиєму боці будуть місцеві правоохоронці. Томас уже збирався запропонувати охоронцеві грошей хоча б за частину телефонів, але ця розмова привернула увагу не лише усього персоналу кав’ярні, а й кількох відвідувачів. Тож цереушникові з теософом довелося стрімголов тікати до «Хаммера», завбачливо залишеного подалі від річкового вокзалу. У цій веремії вони не звернули уваги на кремезного парубка, що оглядав у бінокль Дніпровські краєвиди та набережну, і на другого, який назирці «провів» їх до джипу.

Щодо чарчини горілки, то Ден впіймав облизня. Навіть білого мозельського, яке пив Мстислав, не дали. Відправили спати. Коли ображений волоцюжка у супроводі Остапа вийшов з кают-компанії, Іван провів його поглядом і сказав:

— Таких в Україні вже утричі більше, ніж солдатів в армії.

— І щодня більшає, — додав Гордій. — Вони хворі, часто — наркомани, алкоголіки й неписьменні. Змалку вже цілковито зайві у цьому світі.

— Не потрібні вони цій країні, — Мстислав зробив ковток, — а країна їм — і поготів.

— Капіталізм разом із незалежністю України приніс таким лише злидні й поневіряння, — Іван поглянув на Олега.

— Хіба ж не вони самі у цьому винні, бодай частково? — запитав наймолодший характерник. — Самі ж утікають з дому, лінуються вчитися…

— Винні, винні, — погодився Гордій, — та якщо про них ніхто не подбає, такі, як Ден та Гусик, зрештою подбають про себе самі. Вже роблять це — грабують, крадуть, втягують у свої злочини молодших. У зграї збиваються.

— Водночас і їх самих продовжують грабувати, — сказав Іван.

— Як це? — Олег підвів погляд на старшого характерника.

— У них спочатку вкрали надбання, нагромаджене їхніми дідами та батьками, — заводи, електростанції. Навіть береги цих гнилих морів, — Іван вказав на ілюмінатор, — і ті загарбали. Скоро заберуть останнє — родючі землі.

— І лишиться їм працювати за безцінь на вкрадених у них ланах та заводах на «нових українців», втрачаючи на цьому здоров’я або й життя, як шахтарі, — зітхнув Гордій. — Альтернативою такій долі є в’язниця. Втім, схоже, що нині на суцільну в’язницю намагаються перетворити всю Україну, відгородивши її від цивілізованого світу тими самими бандитизмом, корупцією, технологічною відсталістю та жлобством.

— Ви маєте намір це якось змінити? — запитав Олег.