Розділ «7. Чорний Хаммер»

Несподівано потрапивши у вир загадкових обставин, теософ Василь почав непокоїтися. Його знервованість помітив Томас. Цереушникові було зовсім нескладно вивідати причини остраху — під пляшку віскі, розпиту з теософом у того на кухні. Звісно, шпигун не забув детально розпитати про Хазяїна та долю його портфеля, а також про мецената Петра Булигу. Водночас Томас простим психологічним прийомом повернув Василеві високу самооцінку. Вдаючи стриманий захват, він натякнув — лише така непересічна людина, як пан секретар, могла опинитися в епіцентрі подій, які можуть змінити умови людського буття. Подіяло; Василь висловив повну готовність до подальшої співпраці, лишень платню попросив встановити та аванс видати. Томас погодився.

Вочевидь, оперативні можливості ЦРУ були набагато ширшими за можливості Петра Булиги, а тим паче за Василеві, бо вже за тиждень Томас повідомив теософа, що покупцем Хазяїнового портфеля є такий собі підприємець Йосип Бланк — подейкують, що кримінальний…

Але Томас знову не став розповідати своєму агенту інших обставин: на далекій Каліфорнійщині компетентні дядьки чемно, навіть лагідно поговорили із Хазяїном у його комфортабельній двокімнатній тюремній камері. Той розказав «ґречним джентльменам», що схований у садибі Блаватських портфель мав згодом забрати його старший брат. У портфелі нічого такого, що могло цікавити ЦРУ, не було. Так, грошей «трохи» для родини, сувеніри цілком банальні — чималі діаманти з великими смарагдами та записка у стилі: «люблю, обіймаю-цілую, повернуся та усім ворогам помщуся». Позаяк директорка залишалася усі десять років просто директоркою, ведучи з родиною скромний спосіб життя, то її твердження, що портфель був порожнім, ставити під сумнів не випадало. Отже, «маленьку передачку» для Хазяїнової родини привласнили ті, хто за ним стежив. Для ЦРУ не становило жодної проблеми з’ясувати, що за місяць по від’їзді Хазяїна двоє нишпорок-оперативників, які того дня вели спостереження і оглядали садибу Блаватських, звільнилися з контори. Не вистачило терпцю перечекати довший, безпечніший, термін.

Старший за званням, який походив із незаможної робітничої родини, перебрався до Києва, певний час вів розкішний спосіб життя, а тоді протаранив на своєму «Феррарі» огорожу набережної під Кузнецьким мостом і влетів у Дніпро навпроти Рибальського острова. Не виплив, бо був «під кайфом».

Його підлеглий в оперативній групі виріс у міцній селянській родині. Він узяв на рідній Кіровоградщині в оренду стонадцять гектарів землі, купив цукровий заводик, завів тисячорогу череду голландських корів, школу в рідному селі збудував. Але прийшли до нього нечемні дядьки і заявили, що слід «громадянинові хвермеру» ділитися з рідною владою, а то й до кримінальної справи можна дохазяйнуватися. Досвід колишнього офіцера підказав, що за такої ситуації долю випробовувати не слід. Він нишком спродав своє господарство якомусь наївному австріяку — і чкурнув за океан на благословенний берег річки Святого Лавріна[18], де й продовжив фермерствувати. Вже й синок його в університеті Торонто кібернетику вивчає. З містером фермером також поспілкувалися ґречні джентльмени з Ленглі і з’ясували, що таки нічого, окрім названого Хазяїном, у схованому портфелі не було. Вони із напарником усе чесно поділили між собою — і гроші, і камінчики. Записку ж до родини нишпорки спалили прямо там, де знайшли портфель — як небезпечне свідчення привласнення коштовної знахідки.

Томас усе ж не міг змиритися з думкою про те, що з Йосипом Бланком трапився несподіваний напад філантропії, і той старий портфель не має цінності. Однак особистість рудого товстуна ніяк не в’язалася з альтруїзмом. Ну не зробив би він музеєві безкорисливої пожертви — бодай і незначної. Начальство шпигуна побурчало для годиться, але погодилося із його вимогою узятися за Петра Булигу.

Прихопили спонсора теософського товариства в одному женевському борделі. Самі по собі такі відвідини за швейцарським законодавством не становлять складу злочину, навіть заохочуються, бо з того бізнесу податки сплачуються, але ж наркотики, сеньйоре Булигас! І не банальна трава, а «кокс»! Років на п’ять за ліберальними місцевими законами потягне. Хіба ж варті вони таємниці портфеля? Варті? А коли жодна жива душа не дізнається, що Ви нам розповіли? І живіть далі на Вашій балеарській віллі у своє задоволення.

Отже, у перегородці портфеля була зашита архаїчна, як на сьогодні, 5¼-дюймова дискета з якоюсь важливою інформацією. Вороги Хазяїна прагнуть будь-що її отримати. Схоже було, що й Бланк рознюхав про велику цінність таємного вмісту портфеля. За комерсантом встановили стеження. Виявилося, що він, як колись і Хазяїн, ніколи з ним не розлучається. Отже, і дискета на місці. Томас вирішив, що найбезпечніше буде доручити злодюжкам-недоліткам просто вирвати портфель у Бланка. Цей варіант виглядав найбільш природно — трапляються-бо в усьому світі такі прикрощі з необачними громадянами. У людей, на яких працює Бланк, не виникне жодних підозр, що насправді проти них грає спецслужба, та ще й американська. Томас доручив Василеві знайти виконавців, що той і зробив, здибавши Макаку на ринку Озерка та показавши йому Бланка, який точно, мов за розкладом, щодня навідував непримітну молочарню на ринку — полюбляв якісний домашній сир. І хто б міг подумати, що така проста операція може провалитися?

За кілька днів потому Томас знову приїхав до Василя. Привітавшись із господарем, шпигун пройшов до кухні, де снідав Макака — юний гопник тепер мешкав у квартирі теософа.

Ще за їхньої першої зустрічі шпигун з’ясував, чому молодий безпритульний отримав таке зоологічне прізвисько. Виявилося, що це скомпільована похідна від його імені і прізвища — Макар Каризький. Втім, поведінкою та виразом обличчя хлопець також нагадував вертлявого і злодійкуватого примата. Тоді ж Томас детально розпитав Макара про дзвінок Гусика і поінструктував, як тому слід поводитися у товаристві характерників. Головні настанови, передані Гусикові есемескою, зводилися до двох пунктів: тримати викрадений телефон переважно вимкнутим, але активувати його час від часу, аби заряду акумулятора вистачило якомога на довше. Та у жодному разі не розповідати Денові про те, що в нього є можливість підтримувати таємний зв'язок із Макакою. Інше стосувалося технічних деталей — не вмикати гучний дзвінок, не відповідати на виклики, окрім тих, що йдуть з телефону Макаки…

Василь, добре знаючи свого щедрого роботодавця, стояв мовчки, притулившись до одвірка. Томас присунув собі табуретку і впритул подивився на Макака, який наминав власноруч приготований омлет із шинкою. Від того погляду у хлопця мало виделка з рук не випала — вмів досвідчений агент нагнати страху, коли хотів.

— Згадуй дуже детально, до кожного слова, що тобі розповідав Гусик про людей, у яких опинився портфель, — наказав він юнакові.

— Ну, він сказав, що вони лохуваті якісь.

— Дивакуваті… — наважився підказати Василь, але знітився під поглядом Томаса.

— Між собою спілкуються без матюків, — далі белькотів Макар, — багато-хто серед них одне до одного звертаються на «Ви»…

— А щось дивне, дивовижне вони робили?

— Ніби він такого не казав, ми ж і двох хвилин не говорили, та й чути було погано. Гусик ще сказав, що там якась бійка зчинилася.

— Чому раніше не сказав мені про бійку?

— Ви не питали. Та мало через що люди могли побитися — таке ж частенько трапляється.