Розділ «13. Макакова еквілібристика»

Діставшись свого офісу, Томас каналами надійно закодованого екстреного зв’язку повідомив про цілковитий успіх операції залякування російського олігарха. На його думку, результат від замаху перевищив сподівання — замість мертвого олігарха у розпорядженні ЦРУ опинився олігарх, мотивований до співпраці.

У відповіді, яка надійшла напрочуд швидко, колеги з невеликою долею іронії вітали досягнутий Томасом вагомий результат у справі повернення технологій Арсена Фількевича законному власнику — американському народові в особі його, найдемократичнішого у світі, уряду. І водночас — застерігали від зайвої ейфорії та нагадували, що Томас не наблизився до розкриття секрету Хазяїнового портфеля. Закінчувалася шифрограма тактовним натяком: після того, як олігарх повірив у «російський слід» замаху, вкрай нераціонально залишати живими свідка та виконавців цього елегантного і водночас простого теракту. Адже Шахсуваров має змогу провести власне розслідування. Або ж на сліди волоцюжок і теософа вийдуть українські спецслужби.

Визнаючи, що колеги мають у цьому питанні свою жорстоку рацію, Томас наступного дня із самісінького ранку подався до Запоріжжя.

Людмила поверталася з лабораторії Россмана додому на таксі. Вийшовши з машини, вона на ходу копирсалася у сумочці, намацуючи ключі, а коли підвела очі — вклякла з несподіванки. Сходами, що вели до її під’їзду, назустріч легко збігав… Олег. На його засмаглому вродливому обличчі не лишилося й сліду від маски тупої байдужості, яку вдягнув йому Транихиїл, перетворивши на біоробота. На чолі в парубка пролягли перші, ледь помітні зморшки.

— Привіт, — Олег зупинився сходинкою вище, повагався і зробив ще один крок униз. — Ти, як завше, добре виглядаєш, Людо. Ось, познайомся, — він вказав підборіддям за її спину, — Мечислав і Мстислав — мої друзі.

Жінка перелякано озирнулась.

— Добридень Вам, — кремезний парубок, що нечутно виник за її спиною, широко всміхнувся. — Я Мечислав.

— А я Мстислав, — назвав себе точнісінько такий самий молодий чоловік, який стояв трохи нижче, бо удвох близнюки не помістилися б на вузьких сходах.

— Гадаю, нам слід поговорити, — сказав Олег. — Піднімемося до тебе, за нашою доброю комерційною звичкою? А чи давай краще он у кафе, — він вказав на чепурні двері кондитерської, розташованої у цокольному поверсі. — На людях тобі, можливо, буде спокійніше.

— Ну, давай поговоримо, — нарешті вичавила із себе жінка.

Олег галантно подав ворожці руку, бо, ступивши крок, вона поточилася і мало не впала. Мечислав невимушеним жестом взяв із її рук сумочку — мовляв, для зручності.

У кав’ярні було лише чотири столики. Вони обрали кутовий, подалі від вікна. Мстислав одразу замовив Людмилі сто грамів коньяку, бо жінку трусило. Собі характерники попросили принести чаю з марокканської м’яти.

— Отже, Людмило, як просуваються ваші з Транихиїлом досліди? — запитав Олег, щойно вона зробила ковток. — Комусь іще підсадили у голову «Порадника»?

— Після твого зникнення усе згорнули…

— Не дуже вірю. Транихиїл затятий, — Олег зробив ковток чаю. — Та і той, хто фінансує його досліди — замовник, себто — навряд чи відступиться від свого.

— А звідки ти про замовника знаєш? — прохопилася ворожка.

— Хіба забула? Я ж бачив Йосипа у лабораторії на Дзержинського.

— Тоді, Олеже, ти пам’ятаєш, що в Йосипа вкрали контейнер із біоінформаційною речовиною, за яким спорядили тебе, а без того препарату виробництво біороботів неможливе. Що тобі… вам, треба від мене? — Людмила обвела поглядом парубків за столом.

Молоденька офіціантка з цікавістю дивилася на дорослу тітку в компанії молодих вродливих чоловіків, намагаючись дослухатися до розмови. Наймолодший із відвідувачів раптом зробив коловий рух лівою рукою — і дівчині здалося, що стіл у кутку на мить огорнуло сизувате марево, а коли воно розвіялося, хтось ніби вимкнув гучність розмови.