Розділ «18. Закон Сварога»

Кам’яна могила на Велесі відрізнялася від її подоби на Землі. У брамі було видно, що вона вища — метрів зо двадцять, проте коротша і менш посічена тріщинами та гротами. На ній стояв чималий — метрів п’ять заввишки та більше, ніж метр у діаметрі — кам’яний стовп-ідол, витесаний, швидше за усе, з пісковика. Верхівка стовпа являла собою виразне великооке обличчя бородатого довгокосого чоловіка, чию голову прикрашали розлогі роги тура — так виглядав кумир бога Велеса. По стовпу угору піднімалися рельєфні рослинні орнаменти, подекуди траплялися і голови тварин — ведмедів, кабанів, лосів та рисей. Під кумиром, зі східного боку, на вишитому рушнику лежав свіжий хліб, поряд стояв глечик із чимось білим — молоком або сметаною, і тарілка з олією, чи може, медом. Могилу освітлювало тьмяне сонце, що лише піднімалося над хмарним обрієм. Сіявся дрібний дощик зі снігом.

— Он погляньте, — Мстислав вказав у нижній правий куток брами, де річку переходив чималий табун невисоких коней сіро-полової масті, з темною смугою поздовж хребта й темними ногами.

— Тарпани, — у голосі Гордія було чути захват від побаченого — Дикі коні прадавньої Євразії. Цікаво, у який час ми потрапили?

— Ти ж сам сказав: у прадавній, швидше за все, — відповів Іван.

— Це за умови, що час на Велесі якимось чином синхронізується із земним, — зауважив Тарас.

— Синхронізується, будьте певні, — низький голос пролунав немов звідусіль.

Спочатку усім здалося, що ці слова вимовив Триголос, бо інтонація й тембр були подібні до молодої басовитості духа Хортиці, але він так само здивовано озирався.

— Чого головами крутите? Заходьте, — цього разу всі збагнули, що голос лунає з брами.

Зображення у рамі почало зміщуватися до східного боку стовпа. Тепер усі бачили, що над харчами, офірованими ідолу Велеса, в облямуванні кам’яних рослин і тварин знаходиться рама-двійник їхньої. З брами знову війнуло вологим та холодним повітрям пізньої осені або ранньої зими. До печери залетіло кілька крапель і сніжинок. Зображення у брамі стрімко наближалося до рами на стовпі, аж поки вони обидві не злилися. Якусь мить було видно лише світлу шерехату поверхню каменю, а тоді вона раптом пішла хвилями і характерникам разом із Триголосом відкрилася склепінчаста зала, освітлена чотирма смолоскипами, що горіли рівним жовто-білим полум’ям.

— Заходьте, не стовбичте на порозі, — почувся той самий бас.

Водночас квадратна брама-рама, що стояла під стіною печери Чаклуна, витягнулася вгору і перетворилась на цілком буденний одвірок. Триголос першим скористався запрошенням, махнувши характерникам, щоб ішли за ним.

Томас виїхав з Одеси до Дніпропетровська ще поночі, щойно отримав запевнення, що Макака його більше ніколи не потурбує. Після такої звістки навіть щербатий, весь у вибоїнах, шлях на Миколаїв, Кривий Ріг і далі до Дніпра його вже не дратував. Відчуття полегкості після зникнення небезпеки, укупі з новими перспективами додавали доброго настрою. Тепер він був офіційним уповноваженим свого уряду на переговорах із Владіміром Шахсуваровим стосовно таємної частини угоди про умови надання олігархові політичного притулку. Справді, навіщо світовій «демократичній громадськості» пхати носа у такі тонкі речі як привласнення технологічних секретів та відмивання грошей, зароблених у світі недемократичному, дикунському. Головне, що з підвалин самодержавного режиму, який сам себе перетворює на парію цивілізації, виймуть іще один камінь. Той камінь в особі Шахсуварова вкрай важливий з точки зору і фінансового забезпечення режиму, і наявної в багатія інформації щодо планів самодержця. Схоже, що саме Росію адміністрація у Вашингтоні обрала за наступну територію килимового поширення демократії — треба ж напередодні виборів у США відволікати увагу власних громадян від внутрішніх негараздів, — розмірковуючи так, Томас мугикав собі під носа почуту в Одесі мелодію «Тум-балалайка». Райдужності перспективам додавало ще й відчуття того, що він, вже майже відставлений шпигун, наприкінці кар’єри таки спромігся потрапити в обставини, які обіцяють почесну пенсію. А якщо вдасться правильно повести справу із Шахсуваровим — ще й солідний бонус особисто від опального олігарха. Добре, що той Макака (нехай прийме хтось по той бік життя його лукаву душу) зумів таки замаскувати атаку безпілотника на олігархів літак під банальний прояв лазерного хуліганства. Ось промайнув круторогий бетонний бугай на узбіччі — шпигун вже майже у місті. Томас «привітався» зі скульптурою подвійним гудком і натиснув на газ. Вранішні тягнучки саме почали розсмоктуватися, даючи змогу без надто великих проблем доїхати до вказаного Шахсуваровим місця зустрічі.

Зал ресторану «Порто-Яффо» був майже заповнений. Обідати сюди ходили представники верхівки середнього шару офісно-чиновницького планктону. Офіціанти ледь встигали подавати їм страви та напої. Капітан, маневруючи між відвідувачами та подавальниками, пробрався до зарезервованого заздалегідь столу. Як він і очікував, Транихиїл запізнювався. Оглянувши зал, есбеушник спробував пересвідчитися, що тут немає «групи силової підтримки» його сьогоднішнього співрозмовника. Ніби не було, та й зі слів Людмили випливало, що Транихиїл не мав на кого більше покластися у Дніпропетровську. А от людей Йосипа, про присутність яких капітан заздалегідь домовився з комерсантом, він уздрів неподалік — троє за два столи від їхнього. Дилетанти — навіть розосередитися по залі не здогадалися. Втім, наразі усе за планом.

Транихиїл з’явився на двадцять хвилин пізніше обумовленого терміну. Важко спираючись ліктями на стіл, він звів очі на капітана. Той, не гаючи часу на зайву дипломатію, одразу ж виклав нові обставини, в яких тепер опинився дослідник. Закінчив офіцер свій виклад чіткою альтернативою: пан Тед Россман буде сьогодні ж доправлений до камери попереднього ув’язнення за підозрою у завдані шкоди здоров’ю Йосипа Бланка з корисливою метою. Далі вже додадуться інші, серйозніші звинувачення, як то виготовлення біологічної зброї, наприклад. Або його неофіційно передадуть як дружній і неформальний сувенір Владіміру Шахсуварову. Останній — чекає остаточного залагодження усіх формальностей у США щодо надання йому політичного притулку, а наразі перебуває під опікою влади України.

— Хіба це альтернатива? — було схоже, що Транихиїл не так злякався цієї пропозиції, як образився на неї.

— Є ще один варіант… — примружився капітан.

— ? — ворухнув бровами дослідник.

— Мені потрібен Олег.

— Де ж я його візьму?