Розділ «22. Моксель у вогні»

Яхта «Спас» тихим ходом рухалася униз за течією Дніпра до Запоріжжя. Усі характерники, які залишилися на Землі, зібралися на кормі за плетеним із лози столом. Кок виніс велику опішнянську[48] макітру, придбану минулого серпня Іваном на Сорочинському ярмарку. Вона була повна вареників із картоплею та печінкою, що плавали в густій сметані. Навіть легкий бриз не міг розвіяти неймовірно смачного духу, що йшов від них.

— То кажеш, капітана навів на нас Йосип Бланк? — запитав Свирид у Гордія, який відпустив кока і розкладав вареники по тарілках.

— Капітан сказав, що вони нас певний час «епізодично моніторили», але Бланк, зі свого боку, також порадив йому з нами поспілкуватись, — відповів Гордій, поливаючи сметаною свою порцію. — Зі слів капітана, Бланк твердить, що замовником терактів є самодержець.

— Гадаєш, тому служивому можна вірити? — Назар і до своєї тарілки влив півополоника сметани.

— Мені він не подобається, — пробурчав Мечислав. — Хто зна, що в нього на думці.

— Здається, що ситуативно наші інтереси можуть збігатися, — зауважив Гордій. — Служба так само повинна прагнути запобігти новим терактам, як і ми.

— А може, навпаки, — підвів голову Свирид, — влада зацікавлена у паніці серед населення? Так його простіше буде упокорити. Запровадять драконівські заходи безпеки, аби мати привід не допустити масових протестів…

— Тоді існує ймовірність, — знову втрутився Мстислав, — що капітан намагається втертися до нас у довіру, хитрим робом посилаючись на Бланка, щоб… Ну, наприклад, звинуватити у замовленні «політологам» тих терактів. Заразом і «самодержавну» версію спростують.

— Ти, небоже, як завше — занадто критичний, — насупився Гордій. — Якби Служба вела таку підступну гру, то хіба капітан, отак «прямо в лоба», прийшов би до нас? Тим паче, він би не згадував про «епізодичний моніторинг».

— А якщо саме на такі міркування він і розраховує? — підтримав Мечислава Свирид. — Мовляв, «от, який я відвертий, навіть про стеження за вами щиро розповів».

— Справді, слід бути з ним обережними, — пристав на те і Назар.

— Ну, коли ви всі такі сторожкі, зітхнув Гордій, — доведеться навести про капітана додаткові довідки. Але! Що, коли замовники знайдуть нових камікадзе-виконавців? Швидше б уже Іван із хлопцями поверталися.

Яхта саме увійшла до міської акваторії Запоріжжя і, притишивши хід, рухалася до нижнього кінця Хортиці. Острів похмурими гранітними скелями круто обривався в темну воду, але молода зелень дерев та кущів додавала краєвиду мальовничості. Протилежний берег шкірився обшарпаними спорудами соціалістичної житлової забудови, які деінде «прикрашали» рекламні щити. Але й там індустріальний пейзаж оживляло ще не притрушене пилом весняне листя невисоких дерев. Було чути шум міських автострад, з набережної долинала какофонія шансону та попси, що їх цілий день крутили у прибережних генделиках.

Мечислав, який сидів обличчям до міста, останнім шматком вареника акуратно зібрав залишки сметани у тарілці. Він вже збирався з’їсти цю смакоту, коли раптом побачив — над невеликою старою церковцею, яку проминала яхта, постав стовп вогню. Наступної миті долинув глухий звук вибуху. Блакитні стіни храму та його зеленкувату баню огорнув чорний дим. Виделка сіпнулася у руці парубка. Шматок вареника впав на стіл.

Коли Тегур дістався до скелі, сонце ледь забарвило ніжно-рожевим її білу роздвоєну верхівку. З невисокого пагорба юнак аж замилувався красою вранішньої картини: два гострі піки однакової висоти здіймалися над деревами, немов роги якогось чудернацького створіння. Легкі мінливі тіні від хмар створювали враження, що «роги» ворушаться, погрожуючи непроханим гостям. Ближче до скелі, у низині, стояв грабовий ліс. У ньому дзюрчав струмочок, який версти за три вливався до Мокселі. Перестрибнувши його, юнак опинився на невеликому, зарослому кущами виступі. Над ним виростала стрімка велетенська біла брила. Її Тегур, вперше побачивши у дитинстві, назвав «Білорогом». Так вони із шаманом поміж собою відтоді скелю й називали.

Роззирнувшись востаннє — пересвідчитися, що за ним ніхто не простежив, юнак увійшов до ледь помітного розлому. Всередині нагору вів вузесенький лаз. Останні кілька метрів довелося проповзти. Нарешті, відсунувши камінь, що здавався частиною моноліту, у відому лише їм зі вчителем нішу, юнак опинився у просторому гроті. Світло потрапляло до нього крізь неправильної форми отвір високо вгорі.

— Приніс? — шаман виступив із густої тіні дальнього закутка печери.

— Ось, — звиклий до суворості неговіркого вчителя, Тегур витягнув із наплічника блискучу піалу.

— Не подряпав, не погнув, — мовив чаклун, беручи у ліву руку піалу. — Поглянемо, — він відвернувся до плаского виступу у стіні, що правив за стіл. Там уже стояла точнісінько така піала.