Розділ «15. Відлуння»

У світлі ліхтарів тьмяно зблиснули золоті зливки. Немов у банківському сховищі, вони лежали акуратними пірамідами на чотириярусних металевих стелажах попід стінами. У кожній — по десять зливків. Праворуч, трохи перекриваючи вхід, стояли три сині пластикові двохсотлітрові діжки із золотим брухтом — ланцюжками, перснями без камінців, червінцями та просто шматками золотого дроту. На нижньому стелажі височіли піраміди якогось білого металу — платини, білого золота абощо.

— А ти сподівався, що тут поклали щось по-справжньому цікаве? — знизав плечима Іван на Гордієве зауваження про власників сховку — справді «ні ума, ні фантазії». — До речі, цінностей тут — не на таку вже й карколомну суму. На око, мабуть, близько сотні мільйонів доларів. Та якщо припустити, що, це, наприклад, іридій, — він вказав на нижній стелаж, то…

— Пізніше порахуєте, — перервав його Назар. — Це ж лише перша комора, — він підійшов до наступних дверей. — Давайте поглянемо, що тут.

Кібернетик повторив процедуру із дискетою та кодом — двері опустилися вниз. Вміст цього сховища виявився цікавішим — скіфські та сарматські артефакти: коштовні мечі і кинджали, сагайдаки, шийні гривні зі зміїними головами на кінцях, дві пекторалі, ланцюги, пояси, діадеми, чаші та келихи. Величезна кількість нашивок у вигляді оленів, грифонів і коней та ще багато предметів невідомого призначення. Усе із золота.

— Скарби чорних археологів, — видихнув Гордій. — Складно навіть уявити, скільки часу знадобиться вченим, щоб систематизувати це усе.

— Давайте поглянемо, що там далі, — нетерпляче запропонував Олег.

Наступна комора ущерть була заповнена готівкою — доларами, фунтами стерлінгів, швейцарськими франками та юанями — усі купюри лише найвищих номіналів.

Четверті двері відкрилися трохи інакше. Вони відійшли із м’яким цмоком, як це буває у приміщеннях, що зачиняються герметично.

Спочатку здалося, ніби комора порожня. Її стіни, підлога і стеля були обклеєні дзеркальною фольгою, яка відбивала світло ліхтарів і сліпила очі яскравими спалахами. Тому характерники не одразу помітили дві старезні скрині, що стояли під протилежною від входу стіною. Олег увійшов першим, Іван за ним.

Виявилося, що скрині виготовлені з цільних, товстих дубових панелей, вкритих потьмянілим розписом. Олег підняв важку кришку меншої зі скринь. Із її внутрішнього боку характерники побачили козака Мамая, як його традиційно малювали на народних картинах — той сидів під деревом, із кобзою у руках та шаблею при боці, поряд із конем та маленьким песиком. Та придивившись, Олег побачив, що замість песика біля ніг козака примостилася довга лискуча видра. Розумними очима вона зазирала в обличчя Мамая, настовбурчивши тонкі вуса.

Вміст скрині закривало домоткане полотно. Олег чомусь завагався, знімати його чи ні. Іван теж простягнув руку, але торкатись полотна не поспішав. Зі скрині виразно віяло холодом. До комори увійшли Гордій із Назаром. Олег підняв кришку другої — більшої — скрині. Вона виявилася повною зерна, схоже, що житнього.

Нарешті Олег відкинув полотнину з-під портрета Мамая. Виявилося, що у скрині лежить звичайнісінька, на перший погляд, багетна рама — розміром приблизно метр на метр. У таких, мабуть, на стінах у козацьких та селянських хатах вивішували ікони та картини — проста, міцна, і, схоже, теж різьблена з дубу. На вигляд геть новісінька. Олег спробував узяти її, і аж скрикнув — руку обпекло холодом. Загорнувши долоню у полотнину, він таки витягнув раму зі скрині. Вона виявилася значно легшою, ніж можна було сподіватися, зовсім легкою, невагомою — коли парубок спробував поставити її додолу, притуливши до стіни, рама спливла у повітрі на рівень його обличчя. Тут усі побачили, що дивний виріб виготовлений із цільної деревини, наче вигнутий з однієї гілки, а швидше — ту гілку одразу виростили у формі замкнутої, без жодного натяку на стик, рами, а тоді прикрасили різьбленням.

— Хм, — незворушно, як на такі обставини, мугикнув Назар. — Чому ж вона не здійнялася одразу, коли відкрили скриню?

— Мабуть, вистачало й невеликої ваги полотна, — відповів на те Гордій.

Та Олегові з Іваном було байдуже до їхньої балачки. Назар із Гордієм стояли за їхніми спинами й не одразу побачили, що у рамі. А там не було нічого. У багеті виднілася лише порожнеча — чорна, холодна і водночас невловимо мінлива.

— Що це може бути? — Іван торкнувся рами й одразу відсмикнув обпечену холодом руку.

— Гадаю, відповідь у печері Чаклуна, — відповів Олег, лише зараз усвідомлюючи, що кожне сказане ними слово відбивається у рамі ледь чутним відлунням.

Якби сторонній спостерігач продовжував фільмувати те, що відбувалося на узбіччі біля бетонного бугая, то після того, як на екрані його відеокамери промайнули два-три матово-сірі кадри, побачив би, що ті п’ятеро чоловіків, за якими він підглядає, вже повертаються назад до джипів. Двоє з них, наймолодші — несуть невідомо звідки узяту старезну розмальовану скриню.

Мечислав першим побачив, що побратими, які менше ніж п’ять хвилин тому відійшли задля обстеження прикметної скульптури, вже повертаються.