Розділ «11. Хата над проваллям»

Самодержець також нервувався. Дивне зникнення Шахсуварова під час авіакатастрофи вже призвело до конфліктів у його оточенні — конфіденти почали гризню за активи, які належали полковникові-олігархові, та за вплив на самого монарха. Це було не на часі. Країна стояла на порозі чергових масових заворушень, тому панівна верства мала бути згуртованою довкола трону, як ніколи.

За роки його правління Росія не зміцнилася. Її накривали хвилі збройних конфліктів, терористичних актів, аварій та катастроф. Не минало й місяця, щоби не сталося вибуху, резонансного вбивства, захоплення заручників. Палали склади зі зброєю та ліси, падали літаки і космічні апарати, тонули кораблі… За цим усім — людські жертви та матеріальні втрати. Хоча самодержець почувався впевнено, бо більшість громадян ще довіряли йому і навіть любили, та сам він добре розумів, що ресурс життєздатності країни вичерпується. Заразом тане, вивітрюється та розсипається його неподільна влада. Росія трималася лише за рахунок експорту газу та іншої сировини, а ще на залишках військової могутності колишнього Союзу — ядерній зброї. Та про колишній вплив світової імперії зараз не йшлося. Головне — вберегти Федерацію від розпаду.

На заваді збереженню цілісності країни стояла корупція. Піраміда влади, поставлена догори дригом, коли навіть дрібні місцеві начальники призначалися Москвою, стрімко розвалювалася. Щойно, скажімо, губернатор чи якийсь інший чиновник набував повноважень, він починав перш за все набивати власні кишені, сплачуючи також хабарницький оброк нагору. Чиновний люд перетворився на єдиного власника усіх ресурсів країни — грошових, сировинних, людських. Верховна влада, як це зазвичай трапляється із диктатурою, і сама перетворилася на заручника бюрократії. Такий от парадокс: з одного боку, диктатор є джерелом влади для тих, кого він формально та неформально призначає. А з другого — він сам в усьому залежить від тих призначенців.

Самодержець це зрозумів — і вирішив отримати власне джерело сили. Інакше він приречений бути поваленим революцією, а держава — наддержава(!) — розвалитися. Так уже траплялося в її історії, коли Золота Орда розсипалася на окремі улуси. Щоб цьому запобігти, самодержець доручив фахівцеві з секретних наукових розробок Владіміру Шахсуварову віднайти в архівах інформацію про створення технологій сповільнення старіння, виробництва безвідмовних біороботів та організувати подальшу роботу над ними.

Не минуло й року, як олігарх доповів про перші позитивні результати. За його словами, створена якимось Фьодаром Россомахіним біоінформаційна речовина, у поєднанні з цифровими технологіями та стародавніми езотеричними практиками, здатна продукувати безвідмовних солдатів-біороботів, що коритимуться єдиній волі. Почувши про них, самодержець у мріях назвав свою майбутню гвардію кібер-опричниками.

Ще Шахсуваров твердив, що біоінформаційна речовина здатна подовжити життя та позбавити від смертельних недуг — така собі «жива вода» двадцять першого сторіччя. Той, хто володітиме нею, зможе підкорити своїй волі усіх, хто прагне жити довго, а надто — жадає, щоб живими і здоровими залишалися його близькі. Страта навпаки — замість відбирати життя за допомогою ката, дарувати його, застосовуючи біологічно-езотеричні технології. Повіривши у «живу воду», самодержець вирішив, що саме вона стане ексклюзивним джерелом його надприродної і одноосібної влади над підданцями, та й не лише над ними.

Але муляв диктаторові один сумнів, яким він не міг поділитися навіть із найближчими людьми. Отримавши більшу частину життєвого досвіду у КДБ, він не вірив у те, що хтось здатен просто подарувати «живу воду», нехай і самому лідерові та символу нації. Самодержець шукав і не знаходив справжніх мотивів такого широкого жесту з боку Шахсуварова. Тому, коли той безслідно зник із місця авіакатастрофи, найперше, що спало диктаторові на думку — олігарх намагається уникнути виконання обіцянки віддати цю унікальну технологію. Він наказав будь-що з’ясувати справжні обставини подій на Дніпропетровському летовищі.

Зазнавши ганебного фіаско у Кременчуці, Томас із Василем у геть кепському настрої повернулися до квартири теософа. На лаві біля під’їзду на них чекав Макака. Від нього несло переляком. Томас похмуро наказав юнакові піднятися у квартиру і там розповісти, що сталося.

— Ранком, — по дитячому шморгнувши носом, почав оповідь волоцюга, — якісь страшні дядьки забрали одного з пацанів, з якими ми літачок лазерними указками підсвітили…

— Як саме це сталося? — процідив Томас.

— У бусик вкинули просто на площі Петровського. Ми домовилися разом піти у «Пузату хату». Я йду, бачу — він мене вже чекає на тротуарі неподалік від входу. Коли раптом різко вивертає та спиняється бусик з відсунутими дверима, звідти двоє вискакують, хапають мого дружбана за шкірки і вкидають прямо у машину. Все…

— А ти що? — сердито запитав цереушник.

— Шо я! Ноги в руки — й дав драпака…

— Ти бусик добре запам’ятав? — для годиться поцікавився Василь.

— Сріблястий «Фольксваген». Весь грязюкою заляпаний.

— Ви з ним як домовилися зустрітися, телефоном? — цього разу Томас вже говорив майже спокійно.

— Еге…

— З іншими двома також спілкуєтеся телефоном?

— Так.