сихіатрична експертиза визнала її осудною. Медична комісія визнала її здоровою.
Ірена доклала всіх зусиль, аби скоріше забути подробиці огляду.
«Ви МОДЕЛЬ, — з посмішкою говорила вона лікарям і санітарам. — Нічого не можу з цим вдіяти. Вам прикро, але це так: ви — лише тіні інших людей. Ви — уявлення Анджея про те, якими мають бути люди... Вибачайте».
Її визнали симулянткою.
Призначений був день суду; Ірена насолоджувалася тимчасовим спокоєм. Її не турбували ні лікарі, ні адвокати, ні слідчий. Натягнувши до підборіддя сіру казенну ковдру, вона перечитувала нотатки в записнику і навіть спромоглася на нову: «Весь світ — лише тінь...»
Фраза вразила її своєю оригінальністю.
Думати про те, чому не спрацював канал, скоро набридло. Ну, не спрацював — і не спрацював. Звичайна річ. Можливо, щось подібне сталося з Анджеєм. Він потрапив під коток власної вигадки — не зміг зупинити ним же запущену круговерть...
Думати про те, Анджей мертвий чи імітував власну смерть, — вона уникала. Так чи інакше, скоро все з’ясується. Те, що Ірену чекає смертний вирок, ні у кого не викликало сумнівів; вона, в свою чергу, не сумнівалася, що Анджей (якщо він живий) ніколи не допустить такого повороту подій. Якщо моделятор живий — то тільки для того, щоб спостерігати за спійманою в пастку Іреною. Якщо це витончена помста (за що?!), то всього, що вже сталося з нею, достатньо для задоволення навіть дуже хворого самолюбства. І до споглядання її страти Анджей навряд чи дійде. (Хоча, знову ж таки, хто його знає...)
Імовірність того, що Анджей справді мертвий, Ірена в розрахунок не брала.
Зал суду зберігав сліди колишньої величі. Зі стелі сліпо дивилися облуплені барельєфи. За довгим столом сиділи люди в темному одязі, за чиїмись потилицями височіли високі спинки крісел, — Ірена подумала, що це по-своєму велично. Років сто тому, напевно, оксамит на підлокітниках мав зовсім свіжий вигляд...
У залі було повнісінько народу. Окремо сиділи батьки загиблих дітей — в їхній бік Ірена з самого початку вирішила не дивитися. То була її мертва зона; дуже скоро вона почала відчувати її, неначе клаптик власного тіла — онімілий і запалений. Її погляд притягувало до цих нерухомих людей, але жах подивитися їм у вічі був сильніший.
По всьому залу снували репортери. Ірена болісно мружилась од спалахів; репортери видавались їй голками, які снують крізь тишу і чиїсь нарікання, вони тягнуть за собою нитку майбутніх сенсаційних матеріалів...
Чи то в залі бракувало світла, чи то перед очима в Ірени стояла напівтемрява — але їй було важко розрізняти обличчя. А вона все виглядала, наполегливо виглядала, долаючи різь в очах...
Кого?
Анджея Кромара. Кого ж іще?..
Серед свідків були зовсім незнайомі люди і декотрі Іренині сусіди. Хлопченяті Вальку довелося підставити під ноги стілець — інакше його голова ледве підводилася над трибуною для свідків.
— Я бачив тітку...
— Це була пані Хміль?
Хлопчик ніяково всміхнувся.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Страта» автора Дяченки Марина та Сергій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ третій“ на сторінці 1. Приємного читання.