Розділ третій

— Скажіть, будь ласка, — попросила вона, намагаючись, щоб голос її звучав якомога дружелюбніше. — Кого тут називають вампірами?

— Я не маю права з вами розмовляти...

Віконце зачинилося. Кроки віддалялися.

Наступного ранку вона оголосила голодівку, вимагаючи відомостей про свою подальшу долю. Коли? Яким чином? За яким законом, до дідька!

Уже вдень вона, зголоднівши, скасувала акцію протесту і з’їла належний обід. Але якісь чиновницькі коліщатка закрутилися: ввечері до Ірени в камеру з’явилася якась офіційна особа й ознайомила її з підшивкою документів.

Усі вони мали позначку «копія» і відсортовані були в хронологічному порядку. Ось Ірену заарештували... Іде слідство... Відбувся суд...

Останній папірець був найменший, скромний і лаконічний. Ірені довелося напружувати очі, розбираючи мікроскопічний шрифт: ордер... згідно із законодавством, пункт такий-то... передачу прав... пану Яну Семиролю як приватному представнику правосуддя... із зобов’язанням виконати вирок протягом трьох місяців...

Офіційна особа пішла, а Ірена все ще стояла посеред камери, насупивши брови і ворушачи губами.

Через кілька хвилин ноги її підкосилися...

Прийшли не на світанку, як велить традиція, а після сніданку. Ірена здивовано розглядала похмурих конвоїрів, тюремного лікаря і двох офіційних осіб — один вже знайомий, другий ще ні. Обидвоє здавались однаково сірими — під колір формених піджаків.

Лікар виміряв їй тиск і заглянув у горло. Цікаво, подумала Ірена відсторонено, а якби була у неї ангіна?..

Лікар розписався на сірім папірці.

Хтось із офіційних осіб — вона не розібрала, хто — ще раз ознайомив її з вмістом маленького непоказного документа. При цьому особа, розбираючи мікроскопічні літери, дратувалася так само, як перед цим Ірена:

— «...І здійснити передачу прав, пов’язаних із виконанням правосуддя, пану Яну Семиролю як приватному представнику правосуддя... Разом із зобов’язанням виконати вирок протягом трьох місяців...»

Значить, не сьогодні, відчужено подумала Ірена.

Трохи повагавшись, їй накинули на плечі ватяну зашмольгану куфайку. Холодно. Наприкінці листопада вести на смерть в одній тюремній робі — нелюдяно...

Коридор був довгий, як шланг. У тюремному дворі на них чекав фургончик.

— І куди ви мене повезете? — запитала Ірена з істеричним смішком.

Їй не відповіли.

Вона зробила крок усередину залізної клітки — двері за її спиною зачинилися. На підлозі, витоптаній сотнями ніг, лежав блідий квадратик світла — все, що залишилося від сонячного листопадового дня.