Розділ третій

Якийсь час вона розглядала його пещене чуже обличчя. Потім з відчайною силою вломилася в дверцята; дорога їй була одна — в прірву, й Ірена рвалася, прагнучи опинитися на дні кам’яного урвища.

Дверцята не піддались. Ірена даремно торсала хромовану ручку.

— Але ж, пані Хміль!.. ви так добре трималися... Потерпіть іще трохи — зараз приїдемо...

Машина рушила.

Вона обм’якла, дозволяючи ременю безпеки повернути себе у крісло.

— Зараз приїдемо, заспокойтеся, поговоримо... Ви любите часник? У мене в холодильнику на цей випадок є часниковий соус...

Він замовк, не відриваючи очей від дороги. Дорога була ще та: для гонок на виживання, для випробування на міцність нервів...

— Я їх не вбивала... — сказала Ірена хрипко. — Але ж я їх не вбивала! Я нікого в житті не вбивала... Я б своїми руками... цю вбивцю... задушила...

— Я не можу говорити, бо за кермом...

— Ви теж ВІРИТЕ, що я вбивця?!

— Я за кермом...

— Ви ж юрист! Ви адвокат, ви мусите...

Машина покотилася вниз — схил ставав усе крутішим.

За поворотом відкрився ліс. Дерева заполонили невелике узлісся — закритий з усіх боків притулок.

Гніздо.

Дорога стала рівніша і ширша. Показалася вирубка.

— У мене тут маленька ферма, — пояснив Семироль, під’їжджаючи до широких залізних воріт. — Вам сподобається...

Гребені гір висвітлювало призахідне сонце.

Ірена підвела очі і раптом упізнала — мальовничий пейзаж, який колись прикрашав стіну їхньої з Анджеєм спальні...