Розділ третій

Тепер замислився він. Що було дивно (бо у нього, на відміну від Ірени, реакція була миттєва, яка іноді випереджала події).

— Не знаю, чи потрібна мені дружина... Але ТИ мені потрібна, Ірено. Конкретно — саме ти.

«Чи має право суспільство про... сво... смертників вамп...»

Газета була за позавчорашнє число. Ірена довго домагалася саме цієї газети (в якийсь момент їй спало на думку, що охоронці приховують факти, не бажаючи травмувати її, Іренину, психіку).

Куди там! Вони, виявляється, просто загортали оселедець. І коли Ірена отримала нарешті потрібну газету, половини сторінок не було, а ті, що залишилися, смерділи рибою, і частина тексту розпливлася під масними плямами...

(Друкарська фарба шкідлива, особливо якщо ковтати її разом із їжею.... Охоронці, вочевидь, ніякого уявлення не мали про правила гігієни.)

Ірена перевела подих. Чомусь згадався Анджей, який сидів тоді на чільному місці за імпровізованим студентським столом. «До речі, а що ви думаєте про смертну кару?»

Зовсім недоречний жарт.

«За відо..., здобутими з гідних довіри дже... якийсь успішний юри... виклав за засуджену Хміль кругленьку суму в...»

Ірена протерла очі. У таку суму складно повірити! (Ймовірно, винен жирний оселедець.)

«...Міські... потирають ру... тому що питання фінансування... традиційно гострі... нові робочі місця... допомоги... благоустрій... Однак, пам’ятаючи про покарання за тяжкі злочи... забува... якщо страта винного має сенс, то передача права на страту в приватні руки...»

«Передача права на страту в приватні руки».

Анджею, агов! Ти мене чуєш?..

Пане Петере! Що ж ви брехали?!

«Ви увійдете в світ... імовірно, він у точності відповідає нашому, хіба що деяка розбіжність у часі...»

Що ж. Відповідає. Цілком.

«Це був би перелом вашої письменницької кар’єри. Не кажучи вже про незабутні враження... Уявіть собі, що вам запропонували злітати в космос. Невже ви відмовилися б?!»

«Відмовилася б», — сказала Ірена вголос.

Величезний клапоть такої важливої для неї статті був обірваний разом із усією шпальтою. Їй так і не судилося дізнатись, які саме аргументи наводить кореспондент на осуд порочної практики — передачі смертників «у приватні руки...»

Вона гатила у двері спершу кулаками, потім ногою. Нарешті, відчинилося віконце.