Розділ «4»

Цей старий високий будинок у центрі міста, на вулиці Леніна, був добре знаний Ковалю. Якщо йти до нього від Пушкінської, по дорозі буде зоомагазин, великі прозорі вітрини якого притягували увагу опудалами дикого кабана, лані, птахів, що сиділи на жердках. Обабіч були царства мистецтва і ласощів: салон художніх виробів, що виставляв гарні роботи народних майстрів, вишивки, картини, і цукеркова крамниця, яка щочетверга збирала у дворі любителів фірмових тортів «Київський».

Дмитро Іванович свого часу вивчав цей район. Трохи вище по вулиці, не доходячи до готелю «Інтурист», стояв колись невеличкий затишний будиночок з ювелірною крамницею, у якій, як йому пам’яталось зі справи про отруєння Заліщука, купувала подарунки сестрі гостя з Англії Кетрін Томсон. Тепер на цьому місці громадився багатоповерховий будинок якогось проектного інституту, що повністю знищив привабливість куточка.

Полковник штовхнув важкі двері парадного і сходами спустився у напівпідвал до ліфта. Старий, певно, ще з дореволюційних часів, але ще міцний відкритий ліфт опускався нижче входу. З його нижньої площадки ще далі вниз сходовий прогін вів до якихось заплутаних підвалів, в амфіладу низьких, склепистих, без вікон помешкань, в яких валялися обрізки труб і різне сміття.

Коли Дмитро Іванович вперше потрапив до цього будинку, він зрозумів, що глибокий розгалужений підвал є зручним місцем для збіговиськ п’яничок та інших осіб, які не люблять з’являтися на вулиці вдень. І людину, пограбовану біля ліфта, неважко скинути вниз.

Скільки тоді довелося повоювати з житлоуправлінням, щоб на вхід до підвалу було наварено металеві грати і щоб вони замикалися на ключ.

Зараз, опускаючись до ліфта, полковник із задоволенням відзначив, що грати були замкнені і крізь них видно, що в освітленому електричною лампочкою помешканні прибрано.

Але не цим підвалом і гратами запам’ятався Ковалю старий будинок. Спогади, нанизуючись один за одним, витягуючись з глибин пам’яті, відновили давню історію, відкладену в архів справу, яка залишила у нього почуття незадоволення.

Декілька років тому в цьому будинку, де жило багато музикантів та акторів, сталася трагічна подія. У ванній своєї квартири, на сьомому поверсі, захлинулася водою молода жінка. «Швидка допомога», викликана по телефону переляканим чоловіком, повернути її до життя не змогла.

Потім надійшла черга карного розшуку і прокуратури. Судово-медична експертиза встановила, що причиною смерті був крововилив у легенях. Слідів насильства, зовнішніх уражень на тілі не виявили.

В розмовах із сусідами Коваль познайомився тоді з подробицями життя померлої. Це була акторка на ім’я Адель, улюблениця театралів, яка прожила півтора десятка літ із своїм чоловіком, професором одного з київських інститутів. Незважаючи на те, що чоловік був набагато старіший, подружжя, як свідчили сусіди і знайомі, жили душа в душу. Дім був повна чаша, і щастю цієї сім’ї всі навколо по-доброму заздрили. Але ось прийшла біда: професор несподівано помер.

Через деякий час після трауру Адель, повернувшись у театр, гастролювала на півдні. Там вона познайомилася з палким прихильником її таланту, молодшим за неї на багато років, запросила його у гості до Києва і незабаром вийшла за нього заміж. З цим чоловіком Адель прожила декілька років так само щасливо, як і з першим. Молодий чоловік піклувався про неї, не забував вечорами зустрічати біля театру з квітами, і сусіди бачили, як він, проводжаючи дружину до ліфта або спускаючись з нею до парадного, не соромлячись людей, ніжно цілував її.

І раптом… Адель потонула у власній ванні. Оскільки ніяких інших версій не було, прокуратура визнала трагедію нещасним випадком і справу закрила. Коваль змушений був з цим погодитися, хоч сумніви з приводу такого висновку у нього залишилися.

Тепер, йдучи у цей будинок до якоїсь Килини Христофорової, що її телефон знайшов у червоному записнику Журавля, Дмитро Іванович подумав, що не завадило б поцікавитися дальшою долею колишнього чоловіка Аделі.

Старий ліфт, покректуючи, повільно підняв полковника на восьмий поверх.

Вибравши з кількох різної форми і кольору кнопок на дверях, що залишилися від численних в минулому сусідів, ту, ближче до якої був наклеєний папірець «Христофорова К.С.», Коваль подзвонив.

Після другого тривалого дзвінка з глибини квартири долетіли кроки, і жіночий голос за дверима спитав:

— Хто там?

Коваль відповів, проте двері не поспішали відчинитися, і полковник з посмішкою подумав, як погано жити без великого винаходу людського розуму — двірного вічка, за допомогою якого можна переконатися, хто стоїть по той бік.

Нарешті масивні двері рипнули, і в отворі з’явилася стара жінка, яка, однак, не випускала з рук металевого ланцюжка. Вона глянула на відвідувача і промовила: