Розділ «4»

— Христофорової вдома немає. — І раптом, упізнавши Коваля, здивувалася і, потеплівши поглядом, додала: — Сам товариш Коваль?

— Він і є, — посміхнувся полковник, в свою чергу згадавши жінку, яка, здавалося, знала все, що відбувається у кожній квартирі цього колись перенаселеного будинку і яка свого часу багато розповідала про життя Адель, хоч жила з нею на різних поверхах. — Та і я вас упізнав, — продовжив Коваль, намагаючись згадати, як звуть цю жінку.

— Ласкаво просимо, — ширше відчинила стара двері, поправляючи водночас на собі теплу в’язану хустку. — Тільки у нас вроді ніяких подій немає. Усе спокійно. Люди живуть хороші, давні пожильці, відставники та пенсіонери. Молодші одержали квартири і переїхали, а новеньких не поселяють.

— Нічого такого, — заспокоїв її Коваль, ступаючи в довгий коридор, з одного боку якого підряд йшло четверо дверей. — Мені потрібна тільки Христофорова.

— Так, так, — поспішила погодитися жінка. — То ви до неї? Зрозуміло. — Що саме «зрозуміло», ні стара, ні Коваль не могли б пояснити. — А її нема вдома. Вона частенько роз’їжджає. Фігаро — тут, Фігаро — там. Найбільше в Одесу… Але цього разу до Львова збиралася. Та заходьте, будь ласка, чого це ми у коридорі застряли! Не смію запитувати, яка справа до неї… Можливо, я чимось можу допомогти?.. Звичайно, міліція без потреби не ходить.

— Надовго вона поїхала?

— Певно, ненадовго. Як в Одесу, то звичайно на два-три дні, часом на тиждень. Там у неї донька в інституті вчиться… А у Львів на скільки — не знаю.

— Я їй повістку випишу. Як приїде — відразу передасте.

— Неодмінно! Я ж тепер на пенсії, весь час удома. Коли ви були у нас минулого разу (скільки літ, а неначе вчора!), я тоді ще працювала…

Коваль пам’ятав, як енергійна, балакуча жінка намагалася допомогти йому розібратися з трагічними подіями в їхньому домі.

— Здається, — раптом додала вона, — вас поздоровити можна, ви тоді, пригадую, підполковником були. Так, дасть бог, і до генерала дослужитесь.

— Навряд, — посміхнувся Коваль. — Бог не дасть. У мене з ним складні взаємини… Та й пора вже про відпочинок думати… Недалеко й до шістдесяти…

— Ех, роки, роки, — скрушно похитала головою стара, відчиняючи перед Ковалем двері в свою кімнату. — Я не питаю про Келю, — повторила вона, хоч цікавість розпирала її. — Сідайте, будь ласка, у хаті, запропонувала полковникові стілець. — Мене це не обходить… Але, скажу вам, жінка вона порядна, трудівниця… Я в людях розбираюся… Не те що мій другий сусіда, хлопець наче й освічений, але шалений якийсь. Зараз поїхав у відпустку, і так тихо стало у хаті, що я теж відпочиваю.

У цьому старому будинку колись великі чотирикімнатні квартири з просторою кухнею та так званими «чорними сходами» після війни були відгороджені, у кожній кімнаті з’явилися свої двері у коридор і окремий господар. Це дало можливість поселити в одній квартирі кілька сімей.

Як довідався Коваль, Христофорова спочатку жила в одній кімнаті, але згодом, коли з сусідньої виїхала жителька, зуміла приєднати й другу. Тепер в усій цій великій квартирі жило троє: кравчиня, молодий зубний лікар і стара жінка, яка зараз сиділа навпроти полковника і розповідала йому новини їхнього дому.

Коваль і далі напружував пам’ять, пригадуючи ім’я та по батькові співбесідниці. Про себе він називав її «бабунею», хоч це було не зовсім справедливо тому, що вона не за віком була бадьора і енергійна.

Склероз, склероз! Останнім часом Дмитро Іванович з усе більшою тривогою помічав у себе ознаки років, що наближалися. Задишка під час бігу на тренуваннях, втома у колись залізних м’язах не так лякали його, як випадки, коли не міг пригадати потрібну цифру, ім’я людини або що-небудь іще. Він вважав, що чіпка пам’ять, яка допомагає народженню асоціацій, логічній побудові думки для сищика важливіша, ніж міцні біцепси. Він став пити потай від Ружени йодні препарати, що зміцнюють пам’ять, брав грубезну телефонну книгу і, тренуючи пам’ять, запам’ятовував десятки номерів, як школяр, заучував уривки з художніх творів, хоч і не був переконаний, що це допоможе.

Незрозуміле, в якому зв’язку він згадав зараз свою Наталку, яка на шкільних вечорах декламувала вірші, викликаючи у нього гордість. Доля доньки завжди хвилювала його. Звичайно, Наталка не пересиділа ще, але якщо й далі буде так згорда дивитися на хлопців, то ризикує залишитися старою дівкою. І раптом Коваль злякався: «А може, я всього не знаю про її життя, останнім часом вона якось замкнулася в собі. Батьки про дорослих дітей, так само, як чоловіки про жінок, про все довідуються останніми».

Згадуючи свої особисті проблеми, Дмитро Іванович, проте, не забував справи, яка привела його до цього будинку. За професійною звичкою, досвідченим вухом він механічно, опускаючи зайві подробиці, виловлював з базікання старої відомості, які його цікавили.

— А крім замовниць, — питав Коваль, — хто до неї ходить? Молоді люди бувають?