Розділ «17»

Ця оперативна нарада, яка мала дещо підсумувати, не підсумувала нічого. І не тому, що у її учасників не було нових даних про загибель Антона Журавля і Христофорової, нових спостережень, фактів, а тому що ці спостереження або окремі деталі майже нічого не давали до того, що уже було відомо, або навіть заперечували одна одну.

Цього разу зібралися у прокуратурі, у кабінеті Співака. Довга, вузька кімната закінчувалася вікном, до якого між столами і шкіряним диваном нелегко було пройти. Проста неполірована шафа і невеличкий сейф доповнювали її невибагливе умеблювання. Слідчий, який працював за другим столом, був у відрядженні, і Співак мав у своєму розпорядженні весь цей невеличкий кабінет. Коваль і Струць учора повернулися з Одеси, полковник уже встиг допитати Павленка, якого на його прохання інститут відкликав з Єревана, і слідчий чекав докладної розповіді про виконану роботу.

Коли Дмитро Іванович і старший лейтенант Струць посідали на дивані, Петро Якович, зумівши втиснути своє зовсім не масивне тіло між столом і стільцем, опустився на нього і нетерпляче поглянув на Коваля.

Полковник, як завжди, не поспішав. Паперів з собою на цю нараду не приніс — у Струця був «дипломат», з якого той витяг тоненьку папочку, — і усім своїм виглядом наче підкреслював, що, мовляв, обговорювати поки що нічого, новин серйозних немає, а те, що є, треба раніше як слід виважити, а вже потім робити якісь висновки.

— То як, Дмитре Івановичу? — не витримав нарешті слідчий. — Що Одеса?

— Одеса як Одеса, — зітхнув Коваль. — Цього разу вона нас не дуже порадувала і вперед не просунула.

— Що Потоцький?

— Потоцький затриманий одеситами. Підозрюється у незаконній підприємницькій діяльності. У нього, очевидно, буде і стаття про скупку краденої сировини, адже не з повітря шила чобітки — та ще у такій кількості! — підпільна артіль. Але ний зараз опікується одеський обехаес… Що ж стосується нашої справи, то прямого відношення до них інженер Потоцький не має. Справді, він друг сім’ї Христофорових, навіть більше… Але в день убивства Килини Сергіївни був у Одесі.

— Це установлено?

— Так. Якби у нього і не було б алібі, то вагомих мотивів такого злочину з його боку ми не виявили. Дуже можливо, що кравчиня знала про його підпільну діяльність і він, природно, боявся, що ми, оскільки зацікавилися нею в зв’язку із Журавлем, могли дещо довідатися і про нього. Однак йти на «мокре» діло без доконечної потреби?.. Ні, це не в стилі Потоцького — тихого комбінатора, підпільного ділка, який більш за все боїться потрапити в поле зору міліції. А коли вб’єш, то непросто сховатися… І, крім того… — Коваль на кілька секунд замовк, немов роздумуючи, чи варто про це говорити. — Тут іще один момент, признаюсь, зовсім несподіваний для мене, я сказав би, у наш час рідкісний… Справа у тому, що колись «пан Потоцький» залицявся до Килини Сергіївни, мало не відразу, як вона вийшла заміж за шкільного вчителя Христофорова, був коханцем і навіть, здається, збирався забрати її у чоловіка. Потім перші спалахи пристрасті минули, вони залишилися друзями, і Потоцький навіть зумів подружитися з самим Христофоровим. Коли внаслідок розлучення з чоловіком Килина Христофорівна залишилася одна, інженер уже не зачіпав шлюбної теми, він почав придивлятися до її підростаючої гарненької доньки — Віти… І от минулої суботи Віта приїхала до Києва і призналася матері, що вагітна і що батько її майбутньої дитини Григорій Потоцький. Уявляєте собі, Петре Яковичу, стан матері?.. Одне слово, після великого скандалу, моря сліз Килина Сергіївна простила доньці, але з умовою, що вона зробить аборт і викине з голови мерзотника Потоцького. Не виключено, що у понеділок кравчиня з’явилась би у нас і викрила б «пана»-махінатора… Та, на жаль, у неділю, як відомо, хтось прийшов до неї на квартиру і після короткої боротьби, про що свідчать прижиттєві синці та надірване плаття, збив її з ніг… Потоцький цей ранок і майже увесь день просидів у лікарні біля молодшої Христофорової. Є не тільки заява самої Віти, але і свідчення персоналу лікарні… Вони у Віктора Кириловича, — звернувся полковник до Струця.

Той кивнув і, розкривши папку, витяг кілька аркушів.

— Віта після аборту не схотіла залишатися на ніч у матері, розповідав далі Коваль, — і того ж дня, у суботу, Килина Сергіївна змушена була посадити її на поїзд. Вночі Віті стало погано від великої втрати крові, і в Одесі з поїзда її зняла «швидка допомога»… От і все, — після короткої паузи резюмував полковник. — Одеса і Потоцький нас більше не цікавлять.

— А що ж виходить з віком жінок? — дивувався Співак. — Мати й дочка…

— Килина Сергіївна, ледве закінчивши десятирічку, вискочила заміж за свого шкільного учителя, у якого ще й неприємності були з цього приводу, оскільки дівчині не виповнилося на той час вісімнадцяти років… Віті зараз уже вісімнадцять. Виходить, Килині Сергіївні тридцять шість. Так і за паспортом, хоч на вигляд вона здавалася молодшою… А Григорію Потоцькому, до речі, лише тридцять три. Вік Ісуса Христа… Що ж, усяке буває. Одне слово, давньогрецька трагедія…

— А версія Потоцький — Журавель? Нотатка Журавля про борг «пана Потоцького»? Як з цим?

— Я гадаю, Петре Яковичу, зв’язок тут простий… Ще не доведено, але ясно, що за протекцією Христофорової Григорій Потоцький купив для своєї артілі оригінальну модель, придуману Журавлем. Загиблий, крім усього, як ви знаєте, був талановитим модельєром. Хто зна, можливо, на цій ниві він досяг би навіть більших успіхів, ніж у науці. Ми з вами бачили чобітки цієї моделі у нього на кухні. Потоцький, очевидно, не повністю розрахувався, і Журавель занотував у записник його борг… Ми ще перевіримо цей епізод за допомогою одеситів, хоч він для нас тепер не такий важливий…

— Що ж у нас виходить, дорогі товариші, — зітхнув Співак, звертаючись одночасно і до Коваля, і до старшого лейтенанта. — Воду ми решетом носили? Чи не так? Дізнавалися, вивчали, шукали, нишпорили і нічого не знайшли… А час наш закінчується. Установлений законом строк, він не гумовий, це розтягується. Так і доповімо, значить, прокуророві, що обидва убивства надто складні для нас і розкрити їх неможливо. І жодних зачіпок не маємо…

У кабінеті запала тиша. Ох, як не хотілося Дмитру Івановичу заперечувати Співаку. Адже загалом слідчий мав рацію. Але гратися у мовчанку теж не годилося.

— Курчат восени рахують, Петре Яковичу.