Розділ «Візити»

— Угу. Якщо вірити місіс Болтон, то сьогодні близько шостої ранку Клод готував їй сніданок. Якщо ти бачила тут Болтона о четвертій…

— Я подивилась на годинник, коли встала попісяти, — сказала Джинні. — Була 4:06.

— «Мепквест» показує, що відстань між Флінт-Сіті й Мерісвіллем становить чотириста тридцять миль [198]. Серденько, він би нізащо не встиг дістатися звідси додому й приготувати сніданок о шостій.

— Може, мама збрехала, — припустила Джинні, та якось невпевнено.

— Сайп, той патрульний, якого послав Горас, сказав, що його внутрішній радар ніякої брехні не вловив. А радар, як він каже, справний.

— То що, нам трапився черговий Террі, — мовила Джинні. — Чоловік, який перебуває одночасно у двох місцях. Бо він тут був, Ралфе. Був.

Не встиг Ралф відповісти, як у двері хтось подзвонив. Детектив накинув піджак, щоб сховати «глок» на поясі, і спустився на перший поверх. На ґанку стояв окружний прокурор Білл Семюелз, на диво не схожий на самого себе — у джинсах і простій білій футболці.

— Мені зателефонував Говард. Сказав, що в нього в офісі намічається зустріч, «неформальне зібрання у справі Мейтленда», як він висловився, і запропонував мені прийти. Я подумав, що ми можемо разом поїхати, якщо ви не проти.

— Та, певно, не проти, — відповів Ралф. — Тільки от що, Білле, — ти комусь іще про це розказував? Голові Ґеллеру? Шерифу Дуліну?

— Нікому. Я не геній, але з дуба не падав і вавки в голові не маю.

Джинні, копаючись у сумочці, приєдналася до Ралфа на виході.

— Привіт, Білле. Не чекала тебе тут побачити.

Білл безрадісно всміхнувся.

— Чесно кажучи, я й сам не чекав. Та ця справа — наче зомбі, ніяк не помре.

— А що твоя колишня думає щодо цього всього? — спитав Ралф, а коли Джинні на нього насупилася, додав: — Якщо переходжу межу, то так і скажи.

— О, так, ми це обговорювали, — відповів Семюелз. — Тільки я не зовсім коректно висловився. Вона обгово­рювала, а я слухав. Каже, що я доклав руку до вбивства Мейтленда, і не стану твердити, що вона зовсім не має рації, — Білл спробував усміхнутися, але не вийшло. — Та звідки нам було знати, Ралфе? От що мені скажи. Безпрограшний варіант був, чи не так? З огляду на минуле… знаючи, що всі наші дії були… скажи мені чесно, ти б вчинив якось інакше?

— Так, — відповів Ралф. — Я б не арештовував його на очах у цілого, бляха, міста і подбав би про те, щоб його заводили до суду через чорний хід. Ходімо, час їхати. А то ще спізнимось.