Розділ «Візити»

Сенді насупилася.

— Звісно, але такий сильний, що подекуди пухирці повискакували. Ти що, не знаєш, що треба наносити сонцезахисний крем, коли виїжджаєш на природу порибалити? Чи ти хочеш заробити собі рак шкіри?

Від цих слів, сказаних уголос, шию ще більше запекло.

— Мабуть, забув.

— А на руках так само?

— Трохи краще.

Власне, на руках узагалі не було ніяких опіків, тільки на зашийку. Там, де його хтось торкнувся в тому закинутому сараї. Точніше, погладив пучками пальців.

— Дякую, Сенді.

— Блондини й руді найсильніше обгорають. Як не загоюватиметься — сходи до лікаря.

Джек пішов, нічого не відповівши, міркуючи про чоловіка зі свого сну. Того, що чаївся за шторкою в душі.

«Я передав тобі рак, але я можу його забрати. Хочеш, щоб забрав?» — сказав він.

«Саме пройде, як і будь-який сонячний опік», — подумав Джек.

Може, і так, проте зараз зашийок пекло ще дужче. Торкатися його було нестерпно, і Госкінз безперестанку згадував відкриті виразки, що вгризалися в плоть його матері. Спершу рак просувався поповзом, та коли зміцнив хватку, пустився галопом. Під кінець він уже виїдав мамі горлянку й голосові зв’язки, від чого її крики перетворились на гарчання. Одинадцятирічний Джек Госкінз чув той рик крізь зачинені двері її спальні, та все одно розбирав слова, що вона казала його батьку: «Над собакою ти б зглянувся, — хрипіла вона, — то чого не зглянешся наді мною?»

— Я всього лиш обгорів на сонці, — сказав Джек, заводячи двигун. — Ось і все. Це сонячний, бляха, опік.

Хотілося хильнути.

О п’ятій годині того вечора автівка Техаського дорожнього патруля звернула на Рурал-Стар-рут, 2 і рушила під’їзною доріжкою до скрині 397. Лаві Болтон сиділа в себе на ґанку з сигаретою в руці, кисневий балон на візочку з гумовими колесами стояв біля її крісла-гойдалки.

— Клоде! — прохарчала вона. — У нас гість! Із Техаського патруля! Краще ходи сюди і з’ясуй, що йому треба!

Клод саме був на порослому бур’яном задвірку їхнього маленького будинку «на простріл» [195], знімав із мотузки прання й охайно складав у плетений кошик. Пральна машинка в мами працювала, але сушарка обхезалася незадовго до його приїзду, ще й цими днями мамі бракувало дихалки, щоб самій розвішувати білизну. Клод хотів купити їй перед від’їздом нову сушарку, та все відкладав. А тепер іще й Патруль, якщо мама не помиляється, а вона, мабуть, таки має рацію. Болячок у неї вистачало, та з очима все було гаразд.

Клод обійшов будинок і побачив високого копа, який виходив із чорно-білого кросовера. Угледівши на водійських дверцятах золотистий логотип Техасу, Клод відчув, як стискаються нутрощі. Він уже давно, дуже давно не робив нічого такого, за що його можна було б заарештувати, та це стискання було рефлекторним. Клод потягнувся в кишеню і бездумно схопив медальйон, що йому видали на шостий рік членства в «Анонімних наркоманах», — він так часто робив у скрутні хвилини.

Патрульний засунув сонцезахисні окуляри в нагрудну кишеню, а матуся спробувала підвестися з крісла-гойдалки.