Розділ «Візити»

— І він, і я, — відповіла жінка. — Із сонечком прокидаємося.

Клод повернувся з тацею, на якій стояли три склянки чаю з льодом: дві високі й одна низенька. Овен Сайп осушив свою за два ковтки, промокнув губи і сказав, що йому час іти. Болтони дивилися йому вслід: Лаві сиділа у своєму кріслі-гойдалці, Клод — на сходинках. Він супився на куряву, яка здіймалася за патрульною автівкою, що вже завертала на головну дорогу.

— Бачиш, як приємно мати справу з копами, коли нічого поганого не робиш? — спитала Лаві.

— Ага, — відповів Клод.

— Подолав таку велику путь, просто щоб спитати тебе про якусь пряжку від пояса. Ти тільки подумай!

— Він не тому приїздив, мамо.

— Ні? А навіщо тоді?

— Не певен, та не заради пряжки.

Клод поставив склянку на сходинку й глянув на свої пальці. На слова «НІЯК» і «МУШУ» — той гордіїв вузол, над яким він зміг піднестися. Клод підвівся.

— Піду краще познімаю решту білизни. Потім хочу з’їзди­ти до Хорхе й попитати, чи потрібна йому завтра моя допомога. Він дах кластиме.

— Ти хороший хлопчик, Клоде.

Він побачив сльози в маминих очах, і сам розчулився.

— Ходи сюди й обійми як слід свою стару мамцю.

— Так, мем, — відповів Клод і саме так і зробив.

Ралф і Джинні Андерсони готувалися їхати в офіс Гові Ґолда на зустріч, коли в Ралфа задзвонив мобільник. Телефонував Горас Кінні. Ралф із ним переговорив, поки Джинні вдягала сережки і туфлі.

— Дякую, Горасе. З мене належиться.

Ралф завершив виклик. Джинні очікувально глянула на нього.

— Що там?

— Горас послав офіцера Техаського патруля до оселі Болтонів у Мерісвіллі. Мав історію для прикриття, але насправді поїхав туди, щоб…

— Я в курсі, навіщо він туди їздив.