Розділ «Візити»

— Подивимось, що в мене вийде. Цілковитим покидьком Джона Зеллмана не назвеш, та щороку його цицькобару на межі міста потрібна нова ліцензія. Може, через це він і згодиться допомогти. Якщо схиблю, я тобі перетелефоную. Якщо все піде за планом, він сам тебе набере.

— Дякую, Бетсі.

— Усе залишиться між нами, Ралфе. Я розраховую повернутись на своє робоче місце, коли декретна відпустка скінчиться. Скажи, що почув мене.

— Ясно і чітко.

Через п’ятнадцять хвилин Ралфу зателефонував Джон Зеллман, власник та управитель «Прошу, джентльмени». Голос у нього був радше цікавий, ніж роздратований, і чоловік був не проти допомогти. Так, він певен, що коли того бідного малого викрали й убили, Клод Болтон перебував у клубі.

— Звідки така впевненість, містере Зеллман? Я гадав, що в нього зміна тільки о четвертій почалася.

— Ага, але того дня він прийшов раніше. Близько другої. Хотів узяти вихідний, щоб поїхати до великого міста з однією зі стриптизерок. Сказав, що в неї проблеми особистого характеру, — Зеллман гмикнув. — Та тільки особисті проблеми були саме в нього. Під ширінькою.

— Дівуля на ім’я Карла Джеппесон? — спитав Ралф, гортаючи на айпеді стенограму бесіди з Болтоном. — У якої псевдонім Жадана Фея?

— Саме вона, — підтвердив Зеллман і засміявся. — Якщо пласкі груди таки мають попит, то ця старожилка ще довго в нас протримається. Декому подобається, але не питайте чому. У них із Клодом шури-мури, та скоро вони закінчаться. Її чоловік сидить у Мак-Алістері, здається, за підроблені чеки, але до Різдва вже має вийти. Із Клодом вона просто бавить час. Я йому це казав, та ви самі знаєте промовку — прутня не спинити, як хоче застромити.

— І ви певні, що саме того дня він прийшов раніше. Десятого липня.

— Звісно що певен. Я це собі відмітив, бо не мав жодного наміру оплачувати йому два дні вихідних у Кеп-Сіті, коли менше ніж через два тижні на нього чекала відпустка — і, зауважте, оплачувана.

— От нахаба. Ви не думали його звільнити?

— Ні. Він же був зі мною чесний, розумієте? І ще послухайте. Клод — хороший працівник, а таких зараз менше, ніж зубів у курки. Більшість охоронців або сцикуни — круті на вигляд, та неохочі встрявати в бійку, коли якась зав’я­жеться перед сценою, а таке буває. Або ж вони перетворюються на Неймовірного Галка [190] щоразу, як клієнт на них косо гляне. Клод, на рівні з тими «галками», кого завгодно може викинути з клубу, але вдається до цього нечасто. Він уміє заспокоювати. Талант такий. Мабуть, дякувати тим зборам, що він на них постійно ходить.

— «Анонімні наркомани». Він мені казав.

— Ага, він цього не соромиться. Власне, пишається і, мабуть, має на те право. Більшість так ніколи й не скидає зі спини мавпи, як вона раз влізла [191]. Вперта мавпа. З довгими пазурами.

— То він не вживає, так?

— Якби вживав, то я б дізнався. Я на наркоманах розуміюся, детективе Андерсон, повірте. «Джентльмени» — пристойний заклад.

Ралф мав сумніви щодо цього, та змовчав.

— І не зривався?

Зеллман засміявся.