Розділ «Візити»

— Та, яка категорично заявила, що Террі невинний?

Цього разу Ралф подумав, але не сказав (у тривалих шлюбах, здається, набираються цілі океани невисловлених розмов): «Урі Ґеллер [189] теж категорично заявляв, що може гнути ложки самим лиш поглядом».

— Угу. Вона вже в дорозі. Може, вийде так, що ця жінка — нетяма й пустобрех, але її колишнім партнером у детективному агентстві був заслужений коп, та й методи роботи видаються цілком слушними, то, може, вона справді щось розкопала в Дейтоні. Говорила вона впевнено, це точно.

Джинні взялася розбивати яйця.

— Ти б не зупинився, навіть якби спустився й побачив, що сигналізацію закоротило, задні двері стоять прочинені навстіж, а на кахлях — сліди того чоловіка. Ти б і тоді не зупинився.

— Так.

Дружина заслуговувала на цю голу, відверту правду. Джинні розвернулася до Ралфа, здійнявши в повітря дере­в’яну лопатку, наче зброю.

— Перепрошую, але, на мою думку, ти поводишся трохи нерозумно.

— Думай, що хочеш, люба, але ти мусиш пам’ятати дві речі. Винний був Террі чи невинний, я відіграв свою роль у тому, що його застрелили.

— Ти…

— Тихо, — сказав він, наставивши на неї палець. — Я говорю, і ти маєш мене зрозуміти.

Джинні затихла.

— І якщо він був невинний, то десь там, на волі, зараз ходить дітовбивця.

— Я це розумію, але може бути, що ти прочиняєш двері до чогось такого, що лежить далеко за межами твого розуміння. Чи мого.

— Надприродне? Ти про це? Бо в надприродне я не можу повірити. І ніколи не повірю.

— Вір, у що хочеш, — мовила дружина, обертаючись до плити, — але той чоловік тут був. Я бачила його обличчя, бачила витатуйоване на пальцях слово. «МУШУ». Він був… страхітливий. Це єдине слово, що спадає мені на думку. І через те, що ти мені не віриш, мені хочеться або плакати, або жбурнути цю сковорідку з яєчнею тобі в голову, або… я не знаю.

Ралф підійшов до неї й обійняв за талію.

— Я вірю, що ти сама в це віриш. Це правда. А ще обіцяю: якщо з цієї вечірньої зустрічі нічого не вийде, то я ще раз розгляну перспективу все облишити. Я розумію, всьому є межа. Згода?

— Мабуть, згода, принаймні наразі. Я знаю, що на тому бейсбольному матчі ти помилився. Я знаю, що ти намагаєшся загладити провину. Але що як ти помиляєшся ще більше, коли продовжуєш займатися цією справою?

— А якби то був Дерек у парку Філіс? — відказав Ралф. — Ти б усе одно хотіла, щоб я все облишив?