Розділ «Жовтий»

— То чому на жодному відео немає того чоловіка з обпа­леним обличчям?

— Не знаю.

— Мені не байдуже до Марсі, звісно що ні, — вона підвела погляд, і Ралф побачив, що дружина плаче. — І не байдуже до її дівчаток. І не байдуже до Террі, як вже так… і до Пітерсонів… але передусім мені не байдуже до тебе й Дерека. Ви, хлопці, — це все, що в мене є. То чого ти не можеш про все забути? Досидіти до кінця відпустки, сходити до мозкоправа й перегорнути сторінку?

— Не знаю, — відповів Ралф, хоча насправді знав. Просто не хотів казати цього Джинні, коли вона була в такому стані. Він не міг перегорнути цю сторінку. Поки що — ні.

Тієї ночі він сидів за столиком для пікніків у себе на задвірку, курив «Тіпарілло» [169] й дивився на небо. Зірок не було, набігали хмари, але за ними все одно проглядався місяць. Так і з правдою трапляється, подумалося Ралфу, — тьмяне світне коло поза хмарами. Інколи промені пробиваються, а інколи хмари густішають і світло зникає взагалі.

Одне він знав напевне: із приходом ночі той сухий туберкульозник із казки Юна Сабло ставав правдоподібнішим. Не те щоб Ралф спромігся в нього повірити — у такі речі він вірив не більше, ніж у Санта-Клауса, — але міг його собі уявити: схожий на Слендермена [170], тільки шкіра темніша, така собі лякачка для американських дівчаток пубертатного віку. Високий, похмурий, у чорному костюмі, обличчя — мов лампа, і носить він із собою велику торбу, куди поміститься маленький хлопчик чи дівчинка, якщо підтягне коліна до грудей. Як розповідав Юн, мексиканський бабай подовжував собі життя, п’ючи кров дітлахів і втираючи у шкіру їхній жир… і нещастя, що трапилось із малим Пітерсоном, було хоч і не точно таке, а все ж схоже. Чи можливо, що вбивця (чи то Мейтленд, чи то «нев-суб» із розмитими відбитками) насправді вважав себе вампіром або якоюсь надприродною істотою? Чи не було такого з Джеффрі Дамером [171], який вірив, що створює зомбі з безхатьків, яких убиває?

«Але це аж ніяк не відповідає на запитання, чому на жодно­му відео немає того обпеченого чоловіка», — подумав Ралф.

Почувся голос Джинні:

— Ходи в дім, Ралфе. Скоро піде дощ. Можеш докурити свою смердючку на кухні, якщо тобі так кортить.

«Але ти кличеш мене в дім не через дощ, — подумав Ралф. — Ти хочеш, щоб я зайшов у дім, бо якась частина тебе вважає, що той Юнів чоловік із торбою ширяє десь поблизу, крадеться обережно, щоб не вскочити під промінь нашого ліхтаря на задвірку».

Ясна річ, це все дурниці, але він розумів неспокій дружини. І сам його відчував. Як там казала Джинні? «Що більше відкривається фактів, то химернішою стає справа».

Ралф зайшов у дім, відкрив на кухні кран, загасив свою «Тіпарілло», а тоді схопив із зарядного стенда свій мобільник. Коли Гові взяв слухавку, Ралф сказав:

— Ви з містером Пеллі можете прийти завтра до мене додому? Маю дещо вам розповісти, і в деякі речі буде важко повірити. Приходьте на ланч. Я піду до «Руді» й накуплю сендвічів.

Гові одразу погодився. Ралф завершив виклик й у дверях побачив Джинні, яка позирала на нього, склавши на грудях руки.

— Ніяк не облишиш? — спитала вона.

— Ні, серденько. Не можу. Вибач.

— Тільки будь обережний, — зітхнула вона.

— Буду обережний, мов линвоходець.

— Дивись мені, інакше я з тебе самого линву сплету. І не треба тобі йти по сендвічі до «Руді». Я щось приготую.

У неділю дощило, тож вони зібрались у вітальні Андерсонів за обіднім столом, яким користувалися нечасто. Ралф, Джинні, Гові й Алек. Юн Сабло, мешканець Кеп-Сіті, приєднався до них по «Скайпу» через ноутбук Гові Ґолда.