Розділ «Жовтий»

— У сараї були відбитки шин?

— Я не про те подумав, але насправді були. Хоч користі з них небагато — видимі сліди, трохи мастила, але візерунок недостатньо чіткий для порівняння. Ставлю на те, що вони лишились від фургона, на якому Мейтленд викрав малого. Колеса надто широко стоять одне від одного як для «субару».

— Угу. Слухай, на твоєму магічному пристрої мають бути всі розмови з нашими свідками, так? Перш ніж ми розійдемося, знайди мені свідчення, що я брав у Клода Болтона. Він працює викидайлом у «Прошу, джентльмени». Хоча, як я пригадую, це слово йому не до вподоби.

Юн відкрив один файл, похитав головою, відкрив другий і передав айпед Ралфу.

— Гортай униз.

Ралф послухався, пропустив трохи й зрештою знайшов.

— Ось воно. Болтон сказав: «Я ще дещо пам’ятаю — дрібниця, але трохи зловісна, якщо саме він убив хлопчика». Болтон сказав, що той чоловік його подряпав. Я спитав, що він має на увазі, і Болтон пояснив, що подякував Мейтленду за те, що той тренував племінників його друга, а тоді потис йому руку. І коли вони ручкалися, ніготь на мізинці Мейтленда врізався Болтону в долоню. Звідти й подряпина. Болтон сказав, що це йому нагадало про часи, коли він вживав наркотики, бо деякі хлопці з байкерських клубів відрощували собі нігті на мізинцях, щоб зачерпувати кокс. Мабуть, такий модний вибрик.

— І це важливо, бо?..

Юн знову глянув на годинник, тепер уже демонстративно.

— Може, і не важливо. Може, це теж…

Та Ралф не захотів вкотре вимовляти слово «несуттєво». Щоразу як він його промовляв, цей термін йому дедалі менше подобався.

— Мабуть, нічого особливого, просто те, що моя дру­жина називає збіжністю. Террі дістав таку саму подряпину, коли провідував батька у клініці розладів пам’яті, що в Дейтоні.

Ралф хутко переказав історію про те, як санітар посковз­нувся, схопився за Террі й при цьому його подряпав. Юн замислився, тоді стенув плечима:

— Це вже, як на мене, і є чистий збіг, ese. І мені дійсно треба бігти, якщо я не хочу накликати на себе Гнів Ґабріели. Але дещо ти таки випустив з уваги, і я не про сліди від шин. Твій Болтон теж про це обмовився. Відгортай назад і сам подивись.

Але Ралфові не знадобилося нічого гортати. Усе й так було в нього перед очима.

— Штани, труси, шкарпетки, кросівки… тільки сорочки нема.

— Правильно, — відказав Юн. — Або то була його улюб­лена, або він не знайшов іншої, щоб перевдягтися перед тим, як покинути сарай.

На півдорозі до Флінт-Сіті Ралф нарешті збагнув, чому його так непокоїла шлейка ліфчика.

Він пригальмував біля «Горілчаного складу Байрона» на парковці на два квадратні акри [167] й натиснув кнопку швидкого виклику.

Виклик переадресувався на автовідповідач Юна. Ралф повісив слухавку, не лишивши повідомлення. Сабло і так переступив заради нього межі службових повноважень, то нехай хоч на вихідних відпочине. І тепер, трохи порозмисливши, Ралф вирішив, що не хоче ні з ким ділитися цією збіжністю, хіба що з дружиною.