Розділ «Жовтий»

— Марсі? Як справи?

— Ні, це Ґрейс. Я дзвоню з маминого телефону.

— Ого, привіт, Ґрейсі. Радий тебе чути. У якій справі дзвониш?

— У тій, що я не знаю, як зателефонувати детективу. Тому, що заарештував мого тата.

— А навіщо…

— У мене для нього повідомлення. Один чоловік передав. Я знаю, це, мабуть, був лише сон, але про всяк випадок. Я перекажу вам, а ви передасте детективу.

— Який чоловік, Ґрейс? Від кого повідомлення?

— Коли я його вперше побачила, то в нього замість очей були соломинки. Він сказав, що більше не повернеться, якщо я передам детективу Андерсону повідомлення. Він хотів мене переконати, що в нього таткові очі, але я не повірила, бо це не так. Обличчя в нього стало трохи краще, але він усе одно лячний. Я не хочу, щоб він повертався, навіть якщо це був лише сон. То ви перекажете детективу Андерсону повідомлення?

У дверях стояла мама й мовчки спостерігала за Ґрейс. Дів­чинка подумала, що наробила собі прикрості, тільки їй було байдуже.

— Що я маю йому передати, Ґрейс?

— Щоб він зупинився. Як не хоче, щоб трапилося лихо, то скажіть йому, щоб зупинився.

Ґрейс і Сара сиділи у вітальні на дивані. Марсі вмостилася між ними, оповивши дочок руками. Гові Ґолд сидів у великому м’якому кріслі, яке належало Террі ще до того, як світ полетів шкереберть. У комплекті з кріслом був пуфик. Ралф Андерсон поставив його перед диваном і сів — ноги в детектива були такі довгі, що коліна замалим не обрамляли йому лице. Певно, вигляд у нього був комічний, і якщо Ґрейс Мейтленд від цього трохи розслабиться, то це лише на краще.

— Мабуть, лячний тобі сон наснився, Ґрейс. А ти точно знаєш, що це був сон?

— Звісно що сон, — відказала Марсі. Обличчя в неї було напружене й бліде. — Ніякого чоловіка в цьому будинку не було. Він не зміг би піднятися на другий поверх так, щоб ми його не помітили.

— Або принаймні не почули, — вставила Сара, тільки голос у неї був боязкий. Наляканий. — У нас сходи риплять як дурні.

— Вас сюди запросили з єдиною метою — заспокоїти мою доньку, — сказала Марсі. — То зробіть нам таку ласку.

— Що б це не було, — мовив Ралф, — зараз цього чоловіка тут немає, ти ж це розумієш, Ґрейсі?

— Так, — здавалося, у цьому вона вже переконалася. — Він пішов. Сказав, що піде назавжди, якщо я передам вам повідомлення. Гадаю, він більше не повернеться, байдуже, сон то був чи ні.

Сара нарочито зітхнула й сказала:

— Ото полегшення.