Розділ «Жовтий»

— Це не може бути сперма. Навіть Джон Голмз [162] на пікові слави…

— Знаю. І такого від сперми не буває.

Юн провів пальцями по екрану. Наступна фотографія виявилася панорамним знімком підлоги в сараї. Ще один криміналістичний маркер, на цей раз із цифрою «2», стояв поруч із безладною купою сіна. Принаймні Ралф так вирішив, що це сіно. У крайньому лівому кутку фотографії, на похиленому тюкові сіна, виднівся маркер із цифрою «3». Складалося враження, що той пресований тюк стоїть у сараї вже дуже і дуже давно. Більшість сіна під маркером було чорне. Бік у тюка теж почорнів, наче з нього на підлогу стекла якась ядуча юшка.

— Та сама штука? — спитав Ралф. — Ти певен?

— На дев’яносто відсотків. На горищі — ще більше. Якщо це сперма, то такий нічний викид треба заносити до Книги рекордів Ґіннесса.

— Бути цього не може, — тихо мовив Ралф. — Це щось інше. По-перше, від сперми сіно не чорніє. Нічого не розумію.

— Я теж, та що може знати син бідного мексиканського фермера.

— Але в лабораторії вже займаються аналізом.

— Просто зараз, — кивнув Юн.

— І ти повідомиш мені результати.

— Так. Бачиш, що я мав на увазі, коли казав: що далі, то чудніше.

— Джинні це назвала незбагненним, — Ралф прочистив горло. — Власне кажучи, вона скористалася терміном «надприродне».

— Моя Ґабріела те саме припустила, — сказав Юн. — Може, це такий жіночий прикол. Чи мексиканський.

Ралф підняв брови.

— Sí, señor [163], — сказав Юн і розсміявся. — У моєї жінки рано померла мати, тож вона виросла на руках у своєї abuela [164]. Стара під зав’язку начинила її легендами. І коли я обговорював із нею цей шарварок, вона розповіла мені одну таку, про мексиканського бабая. Був такий собі чувак, що начебто помирав від туберкульозу, і старий мудрець, який жив у пустелі, ermitaño [165], підказав йому ліки — треба пити кров дітей і мазати їхнім жиром груди й геніталії. Бабай так і вчинив, і тепер живе вічно. По ідеї, він забирає тільки тих дітей, які погано поводяться. Кидає їх у велику чорну торбу, що повсюди за собою носить. Ґебі мені сказала, що в дитинстві, може, їй було рочків сім, у неї сталася істерика, коли до її братика, що хворів на скарлатину, прийшов лікар.

— Бо в лікаря була велика чорна сумка.

Юн кивнув:

— Як же того бабая називають? На язиці крутиться, та ніяк не згадаю. Ненавиджу, коли таке буває.

— Так ось із чим ми, по-твоєму, маємо справу? З бабаєм?

— Нє-а. Звісно, я всього лиш син бідного мексиканського фермера, ese, а може, і власника автосалону в Амарилло, та менше з тим, я не atontado [166]. Френка Пітерсона вбив чоловік так само смертний, як ми з тобою, і цим чоловіком майже напевно був Террі Мейтленд. Як ми з’ясуємо, що відбулося, то все стане на свої місця, і я знову буду міцно спати щоночі. Бо ця справа триндець як мене непокоїть, — Юн глипнув на свій годинник. — Час іти. Я обіцяв дружині відвезти її на ярмарок ручних виробів у Кеп-Сіті. Ще питання є? Має бути хоч одне, зважаючи на те, що перед тобою постала така чудасія.