Розділ «Жовтий»

Шлейка ліфчика була не єдиною річчю яскраво-жовтого кольору, яку Ралф запримітив у стані підвищеної уваги того дня, коли застрелили Террі. Просто його мозок у такий спосіб підшукав заміну образу, що належав до величезної галереї гротескних персонажів, а ще його затьмарив Оллі Пітерсон, який кілька секунд по тому дістав зі своєї газетярської торби старий револьвер. І не дивно, що цей образ загубився.

Чоловік зі страшними опіками на обличчі й татуйованими руками мав на голові жовту бандану — певно, щоб сховати решту шрамів. Але чи була це саме бандана? Може, щось інше? Наприклад, сорочка, якої бракувало? Та, у якій Террі з’явився на залізничному вокзалі?

«Пусті здогади», — подумав він і, може, справді губився в здогадах… хоча підсвідомість (усі ті думки поза думками) вже давно йому про щось горлала.

Він заплющив очі й спробував видобути з пам’яті чітку картину, що її побачив в останні секунди життя Террі. Неприємний посміх білявої журналістки, яка дивиться на свої закривавлені пальці. Плакат зі шприцом і написом «ПОЛІКУЙСЯ, МЕЙТЛЕНДЕ». Хлопчик із розщепленою губою. Жінка, яка хилиться тицьнути Марсі середній палець. І чоловік, обпалений так, наче Бог узяв величезну гумку й стер йому більшість рис, лишивши самі кавалки, травмовану рожеву шкіру та дірки на тому місці, де колись був ніс — колись до того, як вогонь помережив йому обличчя татуюванням набагато жорсткішим, ніж на руках. І в цьому спогаді Ралф побачив на голові чоловіка не бандану, а щось більше, що звисало аж до самих плечей, наче апостольник.

Так, це справді могла бути сорочка… та навіть якщо так, чи та сама сорочка? Та, в якій Террі був на відеоматеріалах із камер спостереження? Чи можна це якось з’ясувати?

Ралф вирішив, що можна, тільки треба залучити Джинні, яка набагато краще за нього тямила в комп’ютерах. А ще, мабуть, час припинити вважати Говарда Ґолда й Алека Пеллі ворогами. «Певно, ми всі тут граємо за одну команду», — сказав Пеллі вчора ввечері, коли вони стояли на сходах до будинку Мейтлендів, і, може, це була правда. Могла б бути.

Ралф завів двигун і помчав додому на межі максимально допустимої швидкості.

Ралф із дружиною сиділи за кухонним столом, а між ними стояв ноутбук Джинні. У Кеп-Сіті було чотири основні телеканали, по одному на кожну мережу, плюс «Канал 81» — інформаційна агенція з вільним доступом, що транслювала місцеві новини, сесії міської ради та різноманітні громадські заходи (наприклад, лекцію Гарлана Кобена, на якій побував такий нежданий зірковий гість, як Террі Мейтленд). На досудове слухання Террі приїхали всі п’ять каналів, усі п’ять відзняли перестрілку й на всіх їхніх відео були кадри з натовпом. Ясна річ, щойно Оллі відкрив вогонь, усі камери сфокусувалися на Террі — ось по його щоці стікає кров, ось він відштовхує дружину з лінії вогню, ось він падає на тротуар, коли в нього влучає смертоносна куля. Незадовго до цієї миті на телеканалі «Сі-Бі-Ес» зникає картинка, тому що куля Ралфа влучила саме в їхню камеру, розтрощила об’єктив і засліпила на одне око оператора.

Вони двічі передивились кожен кліп, і тоді Джинні, міцно стиснувши губи, обернулася до чоловіка. Вона мовчала. Говорити не було потреби.

— Запусти знов оте відео з «Каналу 81», — сказав Ралф. — Камера в них як тільки не сіпалась, коли почалася стрілянина, але до того вони відзняли найкращі кадри натовпу.

— Ралфе, — вона торкнулася його руки. — З тобою все…

— Добре. Зі мною все добре.

Та це була неправда. Ралф почувався так, наче світ перехилився, і він от-от сповзе за край.

— Будь ласка, увімкни те відео. І приглуши звук. Ці безупин­ні репортерські коментарі мене відволікають.

Джинні виконала його прохання, і вони стали дивитися разом. Плакати вихляли з боку в бік. Люди беззвучно кричали, роззявляли й стуляли роти, немов викинуті на берег риби. У якийсь момент камера смикнулася вбік і вниз, так і не встигнувши зняти чоловіка, що плюнув Террі в обличчя, але саме вчасно, щоб піймати в об’єктив Ралфа, який підставив хуліганові ніжку, від чого ситуація скидалася на безпричинний напад. Ралф дивився, як Террі допомагає плювальнику стати на ноги («наче прямцем зі сраної Біб­лії» — пригадав свої думки детектив), а потім камера повернулася до натовпу. Він побачив двох бейліфів (товстуна й худеньку), які з останніх сил намагались не пускати людей на сходи. Побачив біляву репортерку з «Каналу 7», яка підводилась із землі, з невірою поглядаючи на закривавлені пальці. Побачив Оллі Пітерсона з газетярською торбою і в мисливській кепці, з-під якої стирчали пасма рудого волосся, — за лічені секунди до того, як хлопець став зіркою програми. Побачив малого із заячою губою, й оператор «Каналу 81» спеціально затримав об’єктив на його футболці, щоб ухопити віддруковане обличчя Френка Пітерсона, потім камера майнула далі…

— Стоп, — сказав Ралф. — Зупини, ось тут зупини.

Джинні послухалась, і вони вдвох утупились у кадр — трохи розмитий через швидкий рух камери, бо оператор намагався відзняти всього потроху. Ралф постукав по екрану:

— Бачиш цього хлопця в ковбойському капелюсі?

— Звісна річ.

— Чоловік з опіками стояв просто поруч із ним.