Розділ «Жовтий»

Відтоді як убили її батька, десятирічна Ґрейс Мейтленд погано спала, а нетривкий сон, на який вона спромагалася, повнився кошмарами. У неділю по обіді втома навалилася на неї, мов м’яка гиря. Поки мама з сестрою готували на кухні торт, Ґрейс пробралася на другий поверх і лягла у своє ліжко. Хоч і дощило, сонячного світла було вдосталь, і це було добре. Темрява тепер її лякала. Вона чула, як унизу гомонять мама із Сарою. І це теж було добре. Ґрейс заплющила очі, і хоч їй здалося, що повіки вона розтулила за якусь секунду чи дві, напевно, насправді минули години, бо дощило набагато сильніше і світло потьмяніло. Кімнату заполонили тіні.

На її ліжку сидів чоловік і дивився на неї. На ньому були джинси й зелена футболка. Татуювання вкривали тильні боки долонь, повзли вище по руках. Змії, хрест, кинджал і череп. Зараз його обличчя вже мало чим нагадувало недбалий виріб із глини «Плей-Доу». Та Ґрейс усе одно його впізнала. Це був той самий чоловік, який зазирав у вікно в кімнаті Сари. Тепер хоч очі-соломинки зникли. Тепер це були очі її батька. Ґрейс їх серед тисячі розпізнала б. Дів­чинка загадалася, чи це відбувається насправді, чи тільки уві сні. Якщо так, то такий сон усе одно кращий за нічні жахіття. Хоч на дрібку кращий.

— Татку?

— Ясна річ, — відповів чоловік.

Зелена футболка змінилася на татову спортивну, із «Золотими драконами», і Ґрейс упевнилася — це таки сон. Потім «Дракони» перетворилися на щось таке біле, як лікарняний халат, потім — знову на зелену футболку.

— Я люблю тебе, Ґрейс.

— Ти не схожий на тата, — відповіла дівчинка. — Ти просто його копіюєш.

Чоловік нахилився до Ґрейс. Вона відсахнулася, не відриваю­чи погляду від батькових очей. Вони вдавалися чоловікові краще, ніж той «я-тебе-люблю» голос, але це однаково був не тато.

— Я хочу, щоб ти пішов, — сказала вона.

— Звісно що хочеш, а люди в пеклі хочуть холодненької водички. Ти журишся, Ґрейсі? Сумуєш за татком?

— Так! — Ґрейс заплакала. — Я хочу, щоб ти пішов! Це не таткові очі, ти просто прикидаєшся!

— Не чекай від мене співчуття, — сказав чоловік. — Як на мене, то це добре, що ти журишся. Сподіваюсь, ти ще довго сумуватимеш. І плакатимеш. Уа-уа-уа, як мала ди­тина.

— Будь ласка, йди!

— Дитятко хоче пляшечку? Дитятко напудило в штанці, геть мокреньке? Дитятко плаче, уа-уа-уа?

— Припини!

Чоловік відхилився.

— Припиню, якщо ти дещо для мене зробиш. Зробиш для мене одну штуку, Ґрейсі?

— Що?

Він розповів, а потім Сара почала її трусити й казати, щоб вона спускалась і поїла торт, тому це таки був сон, поганий сон, і їй не треба було нічого робити, але якщо вона зробить, то ця мара більше ніколи до неї не повернеться.

Ґрейс змусила себе поїсти торт, хоча їй зовсім не хотілося, а коли мама й Сара всілись на диван дивитися якесь сопливе кіно, Ґрейс сказала, що фільми про кохання їй не до душі, тому вона піде нагору гратися в «Енґрі Бьордз». Тільки зробила вона не так. Вона пішла в спальню батьків (тепер — тільки мамину спальню, а це було дуже сумно) і взяла з комода мамин телефон. У списку контактів того поліцейського не знайшлося, але був містер Ґолд. Вона зателефонувала йому, тримаючи мобільник обома руками, щоб не тремтів. Ґрейс молилася, щоб він відповів, і Ґолд таки взяв слухавку.