Розділ «Жовтий»

— Гаразд… — сказала вона… але таким дивним, нервовим тоном, якого Ралф раніше, мабуть, ніколи не чув.

— Клянуся, що стояв. Я його бачив. Я наче трипав від ЛСД чи мескаліну й бачив геть усе. Постав інші ролики. Тут найкращі кадри натовпу, але дочірній канал «Фоксу» [168] теж непогано зняв, і…

— Ні, — Джинні натиснула кнопку живлення й закрила ноутбук. — Ралфе, на жодному з цих відео немає чоловіка, якого ти бачив перед судом. Ми обоє це знаємо.

— Гадаєш, я з’їхав з глузду? Ось у чому річ? Гадаєш, що в мене той… як його…

— Нервовий зрив? — вона знову поклала долоню йому на руку й цього разу трохи стиснула. — У жодному разі. Якщо кажеш, що бачив його, то так і було. Якщо гадаєш, що на ньому була та сорочка, яку він вдягнув на кшталт бандани, чи для захисту від сонця, чи я не знаю там для чого, то, певно, так і було. У тебе був важкий місяць, мабуть, найважчий у житті, але я довіряю твоїм здібностям до спостереження. Просто… ти вже сам це мусиш визнати…

Вона замовкла. Ралф чекав. Урешті дружина про­дов­жила:

— Справа вкрай химерна, і що більше фактів відкри­вається, то химернішою вона стає. Це мене лякає. І та істо­рія, яку розповів тобі Юн, теж мене лякає. По суті, це така собі легенда про вампірів, хіба ні? Я читала «Дракулу» в старших класах, і в моїй пам’яті відклалася одна особливість вампірів — вони не відбиваються в дзеркалі. А те, що не має дзеркального відбитка, певно, і на відеоплівці не відобра­зиться.

— Дурниці. Не існує ані привидів, ані відьом, ані вампі…

Джинні ляснула долонею по столу — категоричний звук, мов від пострілу, від якого Ралф аж підстрибнув. Жінка дивилася люто, мало іскри не сипались:

— Прокинься, Ралфе! Прокинься й поглянь на факти в себе перед носом! Террі Мейтленд перебував у двох місцях водночас! Якщо ти припиниш шукати цьому пояснення і просто приймеш…

— Люба, я не можу цього прийняти. Це суперечить усім моїм переконанням. Якщо я впущу у своє життя таку ймовірність, то справді з’їду з глузду.

— Та хрін ти з’їдеш. Ти надто сильний. Але тобі навіть замислюватися над цим не треба, ось що я намагаюся тобі сказати. Террі мертвий. Забудь.

— А якщо забуду, і виявиться, що Френкі Пітерсона вбив не Террі? А як же Марсі? А як же її дівчатка?

Джинні підвелась, підійшла до раковини біля вікна і, стиснувши руки в кулаки, поглянула на задвірок.

— Дерек знову телефонував. Він і досі хоче додому.

— Що ти йому сказала?

— Потерпіти до кінця заїзду, а це в середині наступного місяця. Хоча я б тільки зраділа, якби він повернувся. Зрештою вмовила, і знаєш чому? — вона повернулася до Ралфа. — Бо я не хочу, щоб він був у місті, поки ти ще розгрібаєш цей гармидер. Бо коли сьогодні стемніє, мені знову стане страшно. А що як це дійсно якась надприродна істота, Ралфе? І що як воно дізнається, що ти на нього полюєш?

Ралф обійняв дружину. Відчув, що вона тремтить. І подумав: «Певною мірою вона справді в це вірить».

— Так, Юн розповів мені легенду, але Юн вважає, що вбивця — звичайна, «природна» людина. І я з цим згоден.

Уткнувшись обличчям у груди Ралфа, Джинні мовила: