Розділ «Жовтий»

— Окей, ось іще одна ланка в ланцюзі подій. Він кидає фургон за пабом «Коротунів». Пересідає на «субару». Кидає «субару» біля Залізного мосту, перевдягається в чистий одяг…

— Джинси «Лівайс 501», білизна «Джокі», білі спортивні шкарпетки й збіса дорогі кросівки. Плюс пояс із вигадливою пряжкою.

— Ага. Перевдягнувшись в одяг без усіляких кривавих плям, він бере таксі від «Прошу, джентльмени» до Даброу. Тільки прибувши на вокзал, він так і не сів на поїзд. Чому?

— Може, він намагався звести нас на манівці, а злодії в таких випадках неодмінно повертаються власним слідом. Або… є в мене одна божевільна ідея. Хочеш послухати?

— Аякже, — відповів Ралф.

— Я покладаю, що Мейтленд таки збирався втекти. Збирався сісти на потяг «Даллас — Форт-Ворт», тоді — ще далі. Може, до Мексики, може, у Каліфорнію. Навіщо йому лишатись у Флінт-Сіті після вбивства малого Пітерсона, знаючи, що його бачили стільки людей? Хіба що…

— «Хіба що» — що?

— Хіба що він не зміг поїхати, коли на носі був той вирішальний матч. Хотів подарувати дітям іще одну перемогу. Вивести їх у фінал.

— Це й справді божевільна ідея.

— Божевільніша за вбивство малої дитини?

Проти цього було важко заперечити, та й потреба відпала — офіціантка принесла їжу. Щойно вона пішла, Ралф спитав:

— На пряжці були відбитки?

Юн поводив пальцем по екрану айпеда й показав Ралфу ще один великий план кінської голови. Сріблястий блиск пряжки потьмянів від білого дактилоскопічного порошку. Ралф побачив мереживо відбитків, схоже на старі схеми танцювальних рухів.

— Пальчики Мейтленда вже були в комп’ютері мобільної лабораторії, — сказав Юн, — і програма їх одразу розпізнала. Та ось тобі перша дивина, Ралфе. Дактилоскопічні лінії та завитки на пряжці нечіткі, у деяких місцях узагалі обриваються. Достатньо для ідентифікації, і на суді такі відбитки теж прийняли б, але спеціаліст, який проводив аналіз… а в нього на рахунку вже тисячі справ… сказав, що такі візерунки бувають переважно в старих. Віком вісімдесят чи навіть дев’яносто років. Я спитав, чи могли вони так розмазатися через те, що Мейтленд поспішав, хотів ще раз змінити одяг і нахрін звідти забратися. Експерт сказав, що це можливо, але за виразом обличчя я збагнув, що така теорія йому не дуже до вподоби.

— Гм, — видав Ралф і взявся за яєчню-бовтанку. Апетит, як і неочікуваний вибух сміху через ключку подвійного призначення, став приємним сюрпризом. — А це й справді дивно, хоча, певно, несуттєво, — додав він. І замислився — скільки ще він нехтуватиме аномаліями, що постійно спливають у цій справі, називаючи їх несуттєвими?

— Були й інші відбитки, — сказав Юн. — Вони також розмиті — такі розмиті, що експерт навіть не повважав за потрібне надіслати їх до національної бази даних ФБР. Проте в нього були всі побічні відбитки з фургона, і ці інші пальчики з пряжки… поглянь і скажи, що думаєш.

Він передав Ралфові айпед. На екрані висвітились два набори відбитків, одні позначені як «ФУРГОН НЕВІДОМИЙ СУБ», інші — «ПРЯЖКА НЕВІДОМИЙ СУБ». Вони й справді були подібні, та тільки певним чином. На суді їх би в жодному разі не прийняли за поважний доказ, тим паче з таким хватким адвокатом, як Гові Ґолд. Та наразі вони були не в суді, і Ралф для себе визначив, що відбитки лишив один і той самий «невідомий суб’єкт». Ця теорія збігалася з інформацією, яку він учора дістав від Марсі Мейтленд. Не ідеальний збіг, аж ніяк, але достатній як для детектива в адміністративній відпустці, якому не треба звітувати перед начальством… чи окружним прокурором, який навіжено прагне переобрання.

Поки Юн їв свої яйця по-селянськи, Ралф розповів йому про вчорашню зустріч із Марсі, лишивши одну деталь на потім.

— Вся справа у фургоні, — закінчив він. — Криміналісти можуть виявити кілька відбитків хлопця, який вкрав його першим…

— Уже виявили. Ми отримали пальчики Мерліна Кессіді від поліції Ель-Пасо. Експерт зіставив їх із деякими побічними відбитками з фургона — здебільшого з тими, що були на скрині з інструментами, яку Кессіді, скоріш за все, відчинив у пошуках чогось коштовного. Усе чисто, із цими вони не збігаються.