Розділ «Жовтий»

— Ні. Вікно було зачинене, віконна сітка на місці, і Сара правду сказала про сходи. Будинок старий, кожна сходинка рипить.

— А як щодо ліжка? Ґрейс сказала, що чоловік сидів на ліжку.

Марсі видала розгублений смішок.

— Хтозна. Вона стала крутитись і вовтузитись, відколи… — жінка затулила обличчя руками. — Який жах.

Ралф підвівся й пішов до дивана, хотів заспокоїти Марсі, але жінка напружилась і посунулась геть.

— Прошу, не сідайте. І не торкайтеся мене. Ви тут не з моєї волі, детективе. А тільки для того, щоб моя молодша доня проспала сьогодні всю ніч і не голосила на весь дім.

Ралфу не довелося добирати відповідь, бо з кухні повернулися дівчата й Гові. Ґрейс обережно несла по тарілці в кожній руці. Марсі хутким, майже непомітним порухом витерла очі й широко всміхнулася до доньок та адвоката.

— Ура, торт! — сказала вона.

Ралф узяв свій шматок і подякував. Він думав про те, що вже геть усе розповів Джинні про цю срану, жаску, мов нічний кошмар, справу, але про сон цього малого дівчати він оповідати не збирався. Ні, тільки не про цей сон.

Алек Пеллі гадав, що потрібний контакт знайдеться в мобільнику, але коли зателефонував, то почув, що цей номер більше не обслуговується. Тоді він відшукав свою стару чорну адресну книжку (колись він повсюди носив із собою цього вірного друга, але у вік комп’ютерів прирік його на заслання до шухляди письмового столу, ще й нижньої) і спробував набрати інший номер.

— Що впало, те пропало, — почувся голос на іншому кінці дроту.

Алек подумав було, що натрапив на автовідповідач (обґрунтоване припущення, зважаючи на пізню недільну годину), і став чекати, поки йому повідомлять години роботи, а потім і меню, що пропонує обирати різні опції натисканням клавіш, і, зрештою, пролунає пропозиція лишити повідомлення після звукового сигналу. Натомість голос, тепер уже трохи буркотливо, мовив:

— Ну? Де ви там?

Алек збагнув, що голос йому знайомий, хоч він і не може прив’язати до нього конкретного імені. Коли востаннє він розмовляв із власником цього голосу? Два роки тому? Три?

— Я кладу слу…

— Стривайте. Я тут. Мене звати Алек Пеллі, і я намагаюся зв’язатися з Біллом Годжесом. Кілька років тому працював із ним над однією справою, я тоді щойно звільнився з Поліції штату. Був один такий поганий актор на ім’я Олівер Медден, він викрав літак у техаського нафтовика, якого звали…

— Двайт Крамм. Пам’ятаю. І вас я пам’ятаю, містере Пеллі, хоч ми ніколи не зустрічалися. Містер Крамм не поспішав із нами розраховуватись, як не прикро це визнавати. Довелося десь із півдюжину разів надсилати йому інвойс, а потім пригрозити судовим позовом. Сподіваюся, з вами все краще вийшло.

— Довелося трохи попітніти, — сказав Алек, усміхнувшись на згадці. — Перший чек, який він надіслав, не пройшов, але з другим усе було гаразд. Ви Голлі, так? Не згадаю вашого прізвища, але Білл дуже схвально про вас озивався.

— Голлі Ґібні, — сказала вона.

— Приємно знову вас чути, міз Ґібні. Я спробував набрати номер Білла, але він, певно, його змінив.