Розділ «Жовтий»

Мовчання.

— Міз Ґібні? Ви ще на дроті?

— Так, — відповіла вона. — Я тут. Білл помер два роки тому.

— О Господи. Яка прикрість. Серце?

Хоч Алек бачив Годжеса тільки раз (більшість справ вони вирішували телефоном й електронною поштою), але запа­м’ятав, що чоловік він був трохи опасистий.

— Рак. Підшлункової залози. Тепер агентством порядкую я разом із Пітером Гантлі. Він був напарником Білла, коли той іще служив у поліції.

— Ну, я за вас радий.

— А я — ні, — сказала вона. — Аж ніяк. Справи непогано йдуть, але я без вагань би все віддала в обмін на те, щоби Білл знову був живий і здоровий. Рак — свинська штука.

На цьому Алек хотів було подякувати, іще раз висловити свої співчуття й повісити слухавку. Пізніше він не раз замислюватиметься, як би все склалося, якби він так вчинив. Та Пеллі згадав, що Білл розповідав йому про цю жінку, коли вони разом шукали «Біч Кінґ Ейр» [173] Двайта Крамма: «Вона ексцентрична, із легким неврозом нав’язливих станів, особисте спілкування їй не дуже вдається, але повз її увагу нічого не пройде. Із Голлі вийшов би збіса добрий слідчий-детектив».

— Я сподівався найняти Білла для одного завдання, — сказав Алек, — та, може, ви за нього візьметесь. Він дійсно добре про вас озивався.

— Приємно це чути, містере Пеллі, та сумніваюся, що я вам підійду. «Що впало, те пропало» здебільшого ганяється за втікачами з-під застави і вишукує зниклих людей, — Голлі помовчала, потім додала: — Річ ще й у тім, що між нами досить велика відстань, якщо ви, звісно, не телефонуєте мені десь із Північного Сходу.

— Ні, але так сталось, що мене цікавить штат Огайо, а летіти туди мені наразі незручно — удома тримає забагато справ, і за всіма треба наглядати. Ви далеко від Дейтона?

— Секундочку, — відказала вона і майже одразу продов­жила: — За двісті тридцять дві милі, якщо вірити «Мепквест». Дуже хороша програма. Що вам треба дослідити, містере Пеллі? І поки ви не відповіли, мушу попередити — якщо є хоч найменша імовірність, що я матиму справу з насильством, то я буду вимушена відмовитися. Ненавиджу насильство.

— Ніякого насильства, — відповів Алек. — Воно вже сталося — дитину вбили, але це відбулося тут, і чоловік, якого заарештували за підозрою, помер. Питання в тому, чи він справжній убивця, чи ні, і щоб на це відповісти, треба перевірити деталі поїздки, яку він здійснив до Дейтона у квітні разом зі своєю родиною.

— Зрозуміло, а хто оплачуватиме послуги агентства? Ви?

— Ні, адвокат на ім’я Говард Ґолд.

— А ви не знаєте, адвокат Ґолд платить справніше за Двайта Крамма?

Алек вишкірився:

— Безумовно.

І хоч гонорар таки надійде від Ґолда, загальна сума за послуги «Що впало, те пропало» (за умови, якщо міз Голлі Ґібні взагалі погодиться взятися за справу в Дейтоні) зреш­тою буде від Марсі Мейтленд, яка зможе це собі дозволити. Страхова компанія буде не в захваті від перспективи виплатити компенсацію за чоловіка, якого звинуватили в убивстві, але Террі так і не засудили, тож відкараскатись вони не зможуть. Також був позов проти Флінт-Сіті за смерть у результаті протиправних дій, який Гові мав подати від імені Марсі. Ґолд сказав Алеку, що мерія, мабуть, зупиниться на семизначній цифрі — у пару мільйонів. Круг­ленька сума на банківському рахунку не поверне їй чоловіка, але покриє витрати на розслідування, переїзд, якщо Марсі таки на нього зважиться, а також витрати на коледж двом її дівчаткам, коли прийде час. Грошима горю не зарадиш, подумав тоді Алек, але вони дадуть погорювати у відносному комфорті.