Розділ «Сліди і канталупа»

— О десятій?

— Домовились. Якщо в мене з’являться справи, я зателефоную, і ми перенесемо зустріч.

— У тебе ж є всі протоколи від свідків?

— Так, на ноутбуці.

— Не забудь його з собою взяти. Усі мої речі лишилися у відділку, а мені там не можна з’являтися. Маю багато чого тобі розказати.

— І я теж, — відповів Юн. — Може, ми й розкриємо цю справу, Ралфе, та не певен, що розгадка нам сподобається. Таке враження, що ми заходимо в дрімучий ліс.

«Власне, — подумав Ралф, поклавши слухавку, — це більше скидається на канталупу. І в цій сраній дині повно хробаків».

Дорогою до ранчо Елфманів Джек Госкінз зупинився в «Прошу, джентльмени». Замовив горілку з тоніком — вирішив, що заслуговує на неї після того, як його на три дні раніше викликали з відпустки. Першу склянку він проковтнув за один мах, потім замовив другу й став потроху сьорбати. На сцені було двоє стриптизерок, поки що повністю одягнених (у «Прошу, джентльмени» це означало труси й ліфчик), та вони ліниво терлися одна об одну, від чого в Джека набряк невеликий стояк. Коли він дістав гаманець, щоб розрахуватися, бармен замахав руками.

— За рахунок закладу.

— Дякую.

Джек кинув на шинквас чайові й пішов, відчуваючи, що настрій трохи поліпшився. Уже в дорозі він дістав із бардачка пачку м’ятних льодяників і розжував парочку. Кажуть, що горілка не пахне, та це брехня собача.

Дорогу до ранчо перетягнули жовтою поліцейською стрічкою — окружною, а не міською. Госкінз вийшов з автівки, витягнув із землі кілочок, на який почепили стрічку, проїхав, а тоді встромив кілок назад. «Бляха, ото скалка в сраці», — подумав він, і скалка вгрузла ще глибше, коли він під’їхав до купки перехняблених будівель (один великий сарай і три менші) — тільки щоб побачити, що там уже нікого нема. Він спробував зв’язатися з відділком, хотів поділитися з кимось своїм розпачем, хоча б із Сенді Мак-Ґілл, яку вважав за першокласну манірну хвойду. По рації чулась тільки статика, і, звісна річ, мобільники в цих Південних Нетрищах не ловили.

Джек дістав ліхтарик із довгим руків’ям і виліз із машини — здебільшого, щоб ноги розім’яти, бо робити тут було нічого. Послали дурня на дурну роботу, і хто ж той дурень, як не Джек. Дув сильний вітер — гаряче дихання, найкращий друг лісової пожежі, якщо така одна почнеться. Біля старої водонапірної колонки згуртувались зарості віргінської тополі. Листя на деревах танцювало й шурхотіло, тіні шугали по землі у місячному сяйві.

Вхід до сараю, де знайшли одяг, перегородила ще одна жовта стрічка. Ясна річ, що речдоки вже спакували й відправили до Кеп-Сіті, та все одно Джека пробирали дри­жаки від думки, що тут побував Мейтленд після того, як убив малого.

«Якоюсь мірою, — подумав Джек, — я зараз іду його маршрутом. Повз причал для човнів, де він скинув закривавлену одежу, потім — до “Прошу, джентльмени”. З циць­ко­клубу він поїхав у Даброу, а потім, певно, повернувся… сюди».

Прочинені двері сараю скидались на роззявлений рот. Госкінзу не хотілося до нього наближатись, тільки не в цій Богом позабутій дірі й не самому. Мейтленд помер, привидів не існувало, та Джеку все одно не хотілося туди йти. Тож він примусив себе рухатись уперед, пересуваючись повільно, крок за кроком, поки не зумів спрямувати промінь ліхтарика всередину будівлі.

У дальньому кінці сараю хтось стояв.

Джек зойкнув, потягнувся за пістолетом, що мав висіти на стегні, а потім збагнув, що ніякої зброї з собою не має. «Глок» лишився в маленькому сейфі «Ґардалл», що містився у нього у вантажівці. Він випустив ліхтарик. Нахилився й підібрав, відчуваючи, як у голові шмигають пари горілки — недостатньо, щоб сп’яніти, але доволі, щоб світ замакітрився і ноги підкосилися.

Він посвітив ліхтариком углиб сараю й засміявся. Нікого там не було, тільки хомутина від старої упряжі, що майже розвалилася навпіл.

«Час звідси забиратися. Мабуть, заїду до “Джентльменів” по ще одну склянку, потім — додому і в ліж…»