Розділ «Сліди і канталупа»

— Добраніч, Алеку.

— Добраніч, детективе. Бережіть себе.

Він саме розповідав Джинні, як пройшла зустріч, коли задзвонив телефон. Це був Юн.

— Ралфе, завтра поговоримо? Дещо дивне було в тому сараї, де малий знайшов одяг, у якому Мейтленда бачили на вокзалі. І не просто дещо, а багато чого дивного.

— Розказуй вже.

— Ні. Я їду додому. Втомився. І мені треба все обдумати.

— Окей, завтра. Де?

— У якомусь тихому й непримітному місці. Не можна, щоб нас бачили за розмовою. Ти в адміністративній відпустці, а мене вже усунули від цієї справи. Власне кажучи, ніякої справи нема. Відтоді як Мейтленд помер.

— Що буде з одягом?

— Відправили на криміналістичну експертизу до Кеп-Сіті. Потім його передадуть в управління шерифа округу Флінт.

— Ти серйозно? Одяг має зберігатися разом з іншими речдоками в справі Мейтленда. Окрім того, Дік Дулін навіть висякатись без збірника правил не може.

— Може, й так, але тауншип Кеннінґ — це округ, а не місто, тож підпадає під юрисдикцію шерифа. Я чув, що голова Ґеллер послав сюди детектива, але просто для проформи.

— Госкінза.

— Ага, точно. Він іще не приїхав, і поки доїде, там уже нікого не буде. Може, він десь заблукав.

«Радше зупинився десь пропустити пару келихів», — подумав Ралф.

— Зрештою одяг опиниться в якійсь скрині для речдоків в управлінні шерифа, — сказав Юн, — і на початок два­дцять другого століття там і лежатиме. Усім посрати. Загальна думка така, що це зробив Мейтленд, Мейтленд помер, і треба жити далі.

— Я до цього ще не готовий, — мовив Ралф і всміхнувся, коли Джинні, яка сиділа на дивані, здійняла кулаки й виставила вгору великі пальці. — А ти?

— А чого б я оце з тобою говорив? Де ми завтра зустрінемося?

— Біля залізничного вокзалу в Даброу є невеличка ка­в’яр­ня. Називається «Ірландська ложка О’Маллі». Знайдеш?

— Ще б пак.