Розділ «Сліди і канталупа»

— Усе гаразд, — сказав Ралф і підвівся. Тінь його видов­жилася, мов у шибеника, і, звісна річ, Ралф знову згадав про Фреда Пітерсона. — Наказ є наказ.

— Дякую за розуміння. Джек Госкінз повернувся, він уже туди поїхав.

— Без проблем.

Він повісив слухавку й рушив до парковки, запевняючи самого себе, що це не має значення, що Юн доведе все до його відома.

Може.

Він відімкнув автівку, сів усередину і врубав кондиціонер. Чверть по сьомій. Запізно, щоб їхати додому, зарано, щоб вирушати до Мейтлендів. Лишалось тільки безцільно колувати містом, наче поглинений власними проблемами підліток. І думати. Про те, як Террі назвав Віллов Рейнвотер «мем». Про те, як Террі спитався про найближчий травмпункт, хоч усе життя прожив у Флінт-Сіті. Про те, як Террі ділив готельний номер із Біллі Квейдом, а для слідства це було не зовсім вигідно. Як Террі підвівся зі стільця, щоб поставити запитання містеру Кобену, а це було тим паче невигідно. Думати про ту краплю чорнила в склянці води, що забарвила рідину в блакитний колір, про вервечку слідів, що просто обривалася серед пустелі, про черв’яків у канталупі, яка з вигляду здавалась неушкодженою. Думати, що як поч­неш зважати на надприродні явища, то визнавати себе цілком здоровим психічно вже не можна, і що замислюватися про власне психічне здоров’я — теж недобрий знак. Це наче замислюватися про власне серцебиття: якщо ти звертаєш на це увагу, то вже маєш якісь проблеми.

Ралф увімкнув радіо й став шукати гучну музику. Зреш­тою він натрапив на «Енімалз», що волали свій «Бум-бум» [151]. Він колував і колував, чекаючи години, коли можна буде заявитися в Барнум-корт. І ось ця година настала.

На стук відчинив Алек Пеллі й повів Ралфа через вітальню до кухні. Згори до нього знову долинули «Енімалз». Цього разу — їхній найвизначніший хіт. «Зруйнував він життя багатьом бідолахам, — завивав Ерік Бьордон, — і, милуй Боже, я — серед них» [152].

«Збіжність», — подумав Ралф. Слово від Джинні.

За кухонним столом сиділи Марсі й Гові Ґолд. Пили каву. Там, де мав сидіти Алек, теж стояла чашка, але Ралфові ніхто кави не запропонував. «І ввійшов я в табір ворогів моїх» [153], — подумав він і сів.

— Дякую, що погодилась на зустріч.

Марсі нічого не відповіла, тільки взяла свою чашку — рука злегка тремтіла.

— Ця зустріч завдає моїй клієнтці болю, — сказав Гові, — тож давай чимшвидше. Ти сказав Марсі, що хотів із нею поговорити…

— Мусив, — перебила Марсі. — Мусив зі мною поговорити, ось як він сказав.

— Узято до відома. Про що ви мусили з нею поговорити, детективе Андерсон? Якщо відчуваєте потребу вибачитися, то прошу не соромитись, але майте на увазі, що ми діятимемо в рамках правового поля.

Хай там як, Ралф не був готовий просити вибачення. Ці троє не бачили закривавленої гілки, що стирчала між сідницями Френка Пітерсона. А Ралф бачив.

— Спливла нова інформація. Може, вона й не варта уваги, а може, на щось таки виведе, тільки от не знаю, на що саме. Моя дружина назвала це збіжністю.

— А тепер докладніше, будь ласка, — попросив Гові.

— Виявляється, що фургон, на якому забрали малого Пітерсона, викрав хлопець трохи старший за самого Френка Пітерсона. Хлопця звати Мерлін Кессіді. Він тікав від вітчима, який його постійно бив і принижував. Дорогою від Нью-Йорка до південного Техасу, де його врешті заарештували, малий украв цілу батарею автомобілів. Фургон він покинув у Дейтоні, Огайо, то було у квітні. Марсі… місіс Мейтленд, ви з родиною їздили до Дейтона у квітні.

Марсі саме підняла чашку, щоб зробити ковток, та на цій фразі зі стуком опустила її на стіл.