Розділ «Сліди і канталупа»

— О ні. Навіть не думай приплести сюди Террі. Ми в обидва боки летіли літаком, і за винятком тих випадків, коли Террі ходив до свого батька, ми весь час були разом. Ось і вся казка, а тобі час додому.

— Стоп, — відказав Ралф. — Ми вже знали, що це була сімейна поїздка, що ви летіли літаком, — майже відтоді, як Террі попав в оперативну розробку. Просто… невже ти сама не бачиш, як усе дивно склалося? Фургон був у Дейтоні, коли там побувала ваша родина, а потім опинився тут. Террі мені казав, що ніколи його не бачив, тим паче не викрадав. І я хочу йому вірити. Та клята автівка вщент поцяткована його відбитками, але я все одно хочу вірити. І майже вірю.

— Сумніваюсь, — сказав Гові. — І не намагайся нас надурити.

— А чи зможу я вас переконати чи навіть заслужити трохи вашої довіри, якщо скажу, що маю фізичні докази того, що Террі був у Кеп-Сіті? Що його відбитки є на книжці з газетного кіоску в готелі? Що є свідок, який стверджує, що Террі лишив ті відбитки приблизно в той самий час, коли викрали малого Пітерсона?

— Жартуєш? — спитав Алек Пеллі; здавалося, він майже шокований.

— Ні.

Навіть ураховуючи той факт, що справа була майже така сама мертва, як і Террі, що Білл Семюелз розлютиться вкрай, коли дізнається, що детектив розповів Марсі та її адвокату про «Ілюстровану історію округу Флінт, округу Дорі та тауншипу Кеннінґ», Ралф усе одно постановив не завершати цієї зустрічі, не отримавши відповідей на свої запитання.

Алек присвиснув:

— Свята срака.

— То ти знаєш, що він там був! — вигукнула Марсі. На щоках розквітли червоні плями. — Ти точно це знаєш!

Ралфу не хотілось торкатися цієї теми, він і так забагато часу про неї міркував.

— Террі згадував вашу поїздку до Дейтона, коли я востан­нє з ним говорив. Сказав, що хотів провідати свого батька, але слово «хотів» він вимовив із дивною гримасою. А коли я спитав, чи його батько живе в Дейтоні, він відповів: «Якщо його теперішній стан можна назвати життям». То в чому річ?

— Річ у тому, що в Пітера Мейтленда хвороба Альцгеймера, і вона прогресує, — відповіла Марсі. — Він у Клініці розладів пам’яті імені Гейсмана. Це частина лікарняного комплексу Кіндред.

— Он воно що. Террі, певно, було важко з ним бачитися.

— Дуже важко, — погодилася Марсі.

Вона потроху відтавала. Ралф радо відмітив, що ще не розгубив усіх своїх навичок детектива, але це не дуже скидалося на допит підозрюваного в спеціальному кабінеті. І Гові, й Алек Пеллі держалися сторожко, готові зупинити Марсі, щойно відчують, що її нога опускається на невидиму міну.

— Річ не тільки в тому, що Пітер більше не пізнавав Террі. У них і до того стосунки були не дуже.

— Чому?

— Як це стосується нашої справи, детективе?

— Не знаю. Може, і не стосується. Та оскільки ми не на суді, раднику, то чому б вам не дозволити їй відповісти на це кляте запитання?