Розділ «Сліди і канталупа»

Це було ймовірно, Мерлін Кессіді й родина Мейтлендів цілком могли перебувати в Дейтоні в той самий час, та така можливість здавалася дещо надуманою. Якщо так усе й відбулося, то поставало питання — як Террі доправив фургон до Флінт-Сіті. І навіщо йому взагалі так заморочуватися. У Флінт-Сіті та передмісті й так вистачало автівок для крадіжки. Приклад тому — «субару» Барбари Ніарінґ.

— Певно, ви не раз ходили в ресторани, так? — спитав Ралф.

На цих словах Гові похилився вперед, але поки нічого не сказав.

— Ми доволі часто замовляли їжу в номер, Сара і Ґрейс були просто в захваті від цього сервісу, але так, звісно, ми ходили в ресторани. Найчастіше в той, що при готелі.

— А ви часом не бували в закладі «Томмі й Таппенс»?

— Ні. Я б запам’ятала ресторан із такою назвою. Одного вечора поїли в «Ай-Ейч-Оу-Пі» [154] і, мабуть, двічі були в «Кракер Баррел» [155]. А що?

— Та так, нічого, — відповів Ралф.

Гові всміхнувся, мов казав «бреши більше», та все одно відкинувся на спинку стільця. Алек сидів, склавши руки на грудях, його обличчя не видавало жодної емоції.

— Це все? — спитала Марсі. — Бо я вже втомилась від цієї розмови. І від тебе.

— Чи не трапилося з вами чогось незвичайного, поки ви були в Дейтоні? Будь-чого? Може, одна з дочок загубилася й одразу знайшлася, чи Террі сказав, що зустрівся зі старим другом, чи ти зустрілася зі старим другом, чи вам прислали якусь посилку…

— Чи НЛО прилітало? — спитав Гові. — А як тобі чоловік у пальті, що передав шифровану записку? Чи «Рокеттс» [156] влаштували танок на парковці?

— Від ваших зауважень, раднику, легше не стає. Вірите чи ні, але я також намагаюся докопатись до істини.

— Нічого такого не було, — Марсі підвелась і почала прибирати кавові чашки. — Террі провідав батька, у нас була чудова відпустка, потім ми полетіли додому. Ми не їли в «Томмі» чи як там його, і ми не викрадали ніяких фургонів. А тепер я хочу, щоб ти…

— Татко порізався.

Усі озирнулися на двері. Там стояла Сара Мейтленд — бліда, змарніла й захуда як на свої джинси й футболку «Рейнджерс».

— Саро, що ти тут робиш? — Марсі поставила чашки на стільницю й підійшла до дівчинки. — Я ж казала, що ви з сестрою маєте сидіти нагорі, поки ми тут розмовляємо.

— Ґрейс уже заснула, — відповіла Сара. — Вона вчора знов усю ніч не спала від тих кошмарів про чоловіка з очима-­соломинками. Сподіваюсь, сьогодні їй нічого такого не насниться. Якщо вона буде прокидатись, то тобі треба вколоти їй «Бенадрил» [157].

— Гадаю, сьогодні вона спатиме всю ніч. А тепер іди до себе.

Але Сара нікуди не збиралася йти. Вона дивилася на Ралфа, тільки не так, як її мати — з неприязню та недовірою, — а з чимось на кшталт зосередженої цікавості, від якої Ралфу стало не по собі. Він не відводив погляду, але це було важко.

— Мама каже, що тата вбили через вас, — сказала Сара. — Це правда?