Розділ «Сліди і канталупа»

— Не знаю. Не набрався ще мужності з нею поговорити. Гові тобі може натякнути, що вона думає про це.

— То, може, і поговорю з ним. Спробую заспокоїти розбурхані стихії.

— Раднику, ви сьогодні — просто фонтан красномовства.

Семюелз узяв свою пивну бляшанку, тоді злегка скривився і поставив назад. У кухонному вікні він побачив Джинні Андерсон. Вона дивилася на них. Просто стояла там із безстрасним обличчям.

— Моя мама колись читала «Долю» [122].

— Я б теж собі почитав, — задумливо мовив Ралф, — але після того, що сталося з Террі, я вже ні в чому не певен. Цей малий Пітерсон вигулькнув нізвідки. Нізвідки.

Семюелз ледь усміхнувся.

— Не ворожила на картах, а виписувала журнал «Доля». Такий маленький дайджест, де повно оповідань про привидів, кола на полях, прибульців і бозна ще про що. Мама читала мені деякі, коли я був малим. Одне оповідання мене особливо причарувало. «Сліди в пісках», так воно називалося. Там ішлося про молодят, які на медовий місяць поїхали до пустелі Мохаве. Ну, типу, на природу «дикунами». Тож одної ночі вони напнули свого наметика в тополиному гаю, і коли наступного ранку молода дружина прокинулася, то чоловіка поруч не було. Вона вийшла з гаю туди, де починався пісок, і побачила його сліди. Покликала його, але ніхто не відгукнувся.

Ралф завив, як у фільмах-жахастиках:

— У-у-у-у-у!

— Ідучи слідами, вона минула першу дюну, потім другу. Сліди ставали дедалі свіжіші. Вона пішла по них за третю…

— І за четверту, і за п’яту! — мовив Ралф удавано нажаханим тоном. — І йде вона й по сей день! Білле, не хочу уривати твою дитячу лякачку, але я тут подумав, що краще з’їм шматок пирога, прийму душ і ляжу спати.

— Ні, вислухай мене. Далі третьої дюни вона не зайшла. Сліди чоловіка спускалися до середини насипу, а тоді зупинялися. Просто зупинялися, і нічого навколо не було, окрім акрів піску. Жінка більше ніколи його не бачила.

— І ти в це віриш?

— Звісно ні, це сон рябої кобили, але річ не у вірі. Це метафора, — Семюелз спробував пригладити чубчик, але той не давався. — Ми йшли по слідах Террі, бо це наша робота. Наш обов’язок, якщо тобі більш до вподоби таке слово. Ішли по них, поки в понеділок вранці вони не обірвалися. Таємниця лишилася? Так. Чи доведеться нам жити з запитаннями, на які немає відповіді? Так, доведеться, якщо тільки не привалить якась нова, неймовірна інформація. Інколи таке трапляється. Ось чому люди досі загадуються над тим, що сталося з Джиммі Гоффою. Ось чому люди досі намагаються з’ясувати, що трапилося з екіпажем «Марії Селести». Ось чому люди досі сперечаються, чи Освальд діяв самотужки, коли застрелив Дж. Ф. К [123]. Інколи сліди просто обриваються, і нам доводиться з цим жити.

— Одна суттєва відмінність, — сказав Ралф. — У твоїй істо­рії про сліди жінка мала змогу вірити, що її чоловік усе одно десь є, живий. Усе життя могла в це вірити, поки з молодої нареченої не перетвориться на літню пані. Але коли Марсі дійшла до місця, де обривалися сліди її чоловіка, то Террі був там — лежав мертвий на тротуарі. Якщо вірити некрологу в сьогоднішній газеті, завтра вона його хова­тиме. Мабуть, на похорон прийде тільки вона з дівчатками. Тобто якщо не рахувати п’ятдесяти стерв’ятників- новинарів, які закидатимуть її питаннями та клацатимуть об’єкти­вами з-за паркану.

Семюелз зітхнув.

— Годі. Піду ліпше додому. Я розповів тобі про того хлопця, його, до речі, звати Мерлін Кессіді, і бачу, що ти більше нічого слухати не хочеш.

— Ні, стривай, присядь іще на хвильку, — попросив Ралф. — Ти мені розповів байку, і я тобі одну таку розкажу. Тільки не з «паранормального» журналу. А з власного досвіду. Кожне слово — правда.

Семюелз знов опустився на лаву.