Розділ «Сліди і канталупа»

— Так от, Вільям Вілсон Номер Один і далі часто зустрічається з Вільямом Вілсоном Номер Два, і ці зустрічі зав­жди погано закінчуються саме для Номера Один, який зрештою стає злочинцем і звинувачує в усьому Номера Два. Поки все зрозуміло?

— Враховуючи те, що зараз чверть на четверту ранку, я досить непогано вправляюся.

— Отже, врешті-решт Вільям Вілсон Номер Один проштрикнув мечем Вільяма Вілсона Номер Два, от тільки коли глянув у дзеркало, то побачив, що заколов сам себе.

— Певно, тому, що другого Вільяма Вілсона ніколи не існувало.

— Але ж існував. Багато хто бачив другого Вілсона. Та врешті Вільям Вілсон Номер Один почав галюцинувати і вчинив самогубство. Тому що не міг більше терпіти цієї подвійності, я так гадаю.

Джинні очікувала, що чоловік почне глузувати, але натомість він кивнув.

— Окей, цілком логічно. Збіса непоганий психологічний трактат, насправді. Особливо як на… коли то було? Середи­на дев’ятнадцятого століття?

— Щось таке. У мене в коледжі була дисципліна під назвою «Американська готика», ми перечитали багато оповідань По, і це також. Викладач казав, що люди часто помилково вважають, наче По писав фантастичні оповідання про надприродне, коли насправді він писав реалістичні історії про психопатології.

— Але це було ще до дактилоскопії та ДНК-тестів, — усміхнувшись, відповів Ралф. — Ходімо в ліжко. Мабуть, тепер я вже зможу заснути.

Але жінка не пускала.

— Хочу в тебе дещо запитати, любий. Може, тому, що зараз пізно й ми тут сам на сам. Якщо ти з мене сміятимешся, то тебе ніхто не почує, проте, будь ласка, не смійся, бо я засмучуся.

— Не сміятимусь.

— Ти можеш.

— Не буду.

— Ти переповів мені історію Білла про сліди, що просто обірвалися серед пустелі, переповів свою історію про личинок, що якось потрапили в канталупу, та ви обоє говорили метафорами. Так само й оповідання По — метафора для розщепленої особистості… так принаймні говорив мій викладач у коледжі. Але якщо прибрати всі метафори, що лишиться?

— Не знаю.

— Незбагненне, — сказала Джинні. — Тож питання в мене дуже просте. Що як єдина відповідь на загадку з двома Террі — щось надприродне?

Ралф не засміявся. У нього не було бажання сміятися. Надто пізня ніч зараз була для сміху. Чи надто ранній ранок. У всякому разі — занадто.

— У надприродне я не вірю. Ані в привидів, ані в янголів, ані в божественну сутність Ісуса Христа. Звісно, я ходжу до церкви, але тільки через те, що там тихо, тож я маю змогу прислухатися до самого себе. А також тому, що цього від мене очікує суспільство. Підозрюю, що ти ходиш до церкви з тої самої причини. Або через Дерека.

— Хотілося б мені вірити в Бога, — мовила Джинні, — бо я не вірю, що після смерті нам кінець, хоч така думка і врівноважує рівняння — оскільки ми прийшли з темряви, то було би поетично припускати, що в темряву ми й вертаємось. Але я вірю в зірки і в нескінченність всесвіту. У велике Потойбіччя. Я, зі свого боку, вірю, що навіть у жмені піску всесвітів іще більше, бо нескінченність працює в обох напрямках. Я вірю, що за кожною усвідомленою думкою в моїй голові шикується ще дюжина. Вірю в мою свідомість і підсвідомість, хоч і не знаю, що це таке. І вірю в Артура Конан Дойла, який уклав в уста Шерлока Голмза такі слова: «Правдою — хай навіть неймовірною — буде те, що залишиться, коли відкинути все неможливе» [127].