Розділ «Сліди і канталупа»

— Саро? Ти щось бачила?

— Я…

Сара замислилась. Вона обіймала Ґрейс, яка схлипувала, уткнувшись у плече старшої сестри.

— Ні. Мені, мабуть, здалося, що бачила, на якусь хвильку, але це через те, що вона все кричала: «Чоловік, чоловік!» Нікого там не було, — і до Ґрейс: — Нікого, Ґрейсі. Справді.

— Серденько, тобі привидівся поганий сон, — сказала Марсі й подумала: «Певно, перший із багатьох».

— Він був там, — прошепотіла Ґрейсі.

— То він, мабуть, уміє літати, — сказала Сара з дивовижною розсудливістю — як на людину, яку щойно переляком вихопили зі сну. — Бо ми на другому поверсі, сама знаєш.

— Мені байдуже. Я його бачила. І волосся в нього було чорне, коротке і стояло сторчма. Обличчя грудкувате, наче з «Плей-Доу» [125]. І соломинки замість очей.

— Нічне жахіття, — буденно мовила Сара, наче тему вже було закрито.

— Ходімо, малі, — Марсі спробувала повторити той самий буденний голос. — До ранку ви спите зі мною.

Дівчата без заперечень пішли з мамою. Марсі влаштувала їх обабіч себе, і вже за п’ять хвилин десятирічна Ґрейсі знову заснула.

— Мамо? — прошепотіла Сара.

— Що, люба?

— Я боюся татового похорону.

— Я теж.

— Не хочу йти, і Ґрейсі теж не хоче.

— Нас таких троє, серденько. Та ми подужаємо. Будемо сміливими. Цього хотілося б твоєму татові.

— Я так за ним сумую, що ні про що інше думати не можу.

Марсі поцілувала Сару в скроню — під тонкою шкірою пульсувала вена.

— Засинай, солоденька.